Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Мама щоранку варила яйця — «в мішечок», загортала їх дбайливо у стару газету, складала до полотняної торбинки, яку сама пошила — за усіма законами моди  тодішньої — смішної моди. Виходила з хати нечутно. Аж тоді батько прокидався. Вовтузився довше, ніж матуся. Сорочки перебирав — ніби на долю власну ворожив. Прикладав до кожної долоню, зо дві-три хвилини отак думаючи. А як надумувався досхочу, то вже й часу не було на снідання. Тільки склянку молока кислого перехиляв квапливо, ґудзики на старому вельветовому піджаку застібаючи шуйцею. Але бувало ще — вгризався у цілушку хліба пахучого, з вечора приготованого, і ото з тією цілушкою в зубах із хати вилітав прожогом, мов злодій який котячий чи що. Боявся на урок запізнитися. «Вчитель математики, — любив повторювати, — мусить виховувати в дітей відчуття точності. Дисципліна — понад усе». І — встигав. На урок. Власне новий день і починався для мене з того моменту. Точніше — з Бетховена. Бабуся виймала з-під ліжка старого тріскучого «патіхвона» і ставила платівку. Єдину. Бо інших не було. Слухання оте ритуальним стало для нас — наче «Отченаш» — тільки не перед сном, а навпаки — опісля пробудження сонливого. І я слухала. Мовчки. Намагалася зрозуміти «Місячну сонату». І багато інших речей у житті.

Так я дорослішала. Так свої перші кроки робила — під музику Бетховена, переплетену з музикою дідового хропіння. Бо завжди у житті все переплітається: високе і низьке, врочисте і буденне, серйозне і смішне.

Училася не ходити — жити. Так, аби завжди було добре. А якщо й зле — то не мені, бо до чого тут я?.. Якщо зле — то нехай комусь іншому…

У віці шести років світ уявлявся мені великою вазою з квітами — різнобарвними пахучими, які з часом в’януть і починають недобре пахнути. Отже, «перст Божий всеблагий» (так казала сусідка наша тітка Катерина) дбати мусить про вчасну зміну квітів у вазі. Аби світ не засмердівся, аби не вчаділи й ми від того смороду.

Зло не було тоді для мене злом. Зло уявлялося мені лише зів’ялою квіткою добра, яку Бог не викинув вчасно до смітника. Забув. Не схотів. Був зайнятий іншими — важливішими — справами…

Іще у нас у родині собака був. Щоправда, на прив’язі у дворі сидів, до будки зрідка зазираючи. Пильнував нашу хату, доки ми — кожен своїми — дурничками займалися.

У мене їх, ти дурничок, багацько було. Наприклад, —

дурничка номер один. Камінні могилки

То була така моя дивна вигадка — гра у «хованого-похованого». Суть — утому, аби камінчики на всіх вулицях збирати, а тоді закопувати глибоко у землю і позначки різні ставити — гілки там усякі чи каштани, чи пера випатраних сусідських індиків. Чомусь мені це подобалося — своїми руками могилки камінні робити і уявляти, що ніяке то не каміння в землі лежить, що то — люди справжні — такі, що у нашому селі часто помирають. Як в інших селах. Однієї весни ранньої я собі вибудувала на нашому городі, — там, де буряки з морквою ще посходити як слід не встигли, — цвинтар камінний. І ніхто про те навіть не здогадався. Навіть — коли викопували. Ніхто уваги не звернув. Мені — аж плакати хотілося. Просто було шкода поховань своїх. Бо то таємниці були мої. Хіба ж ні?..

Плакала, коли вистежив мене за тією моєю дурничкою сусідський хлопець Руслан. Він був старшим від мене на рік, але вреднючий такий — що хоч бери та ремня від сідниць не відривай. Побачив, як я посеред городу порпаюся, навпочіпки сидячи, ще й мугикаю якусь пісеньку, поспіхом складену, — та й давай до мене чіплятися: а що то? а нащо? а як хто взнає?..

Не витримала тоді і йому збрехала: «Я, може, квітку посадити хочу… чого лізеш у чужі справи?».

Здивувався: «Квітку? Хіба з каменя квітка виросте?».

«Дурний, — відповіла. — Камінну квітку! Виросте!».

І тоді — він — по селі усьому — розніс звістку недобру — про мене. Мовляв, відьма завелася у нас. Хоч і пуп’янок ще, хоч геть мала іще, а проте — відьма справжня. Бо, бачте, з каміння квітки вирощує, та ще й глузує так відверто з односельчан: мовляв, я свою справу знаю, а ви не лізьте, коли не знаєте…

Клятий патякало — Руслан, ображений на мене, що правди йому не сказала, таємниці не відкрила, звістку таку недобру, отже, розніс…

На нашій вулиці дід один жив. Не знаю його імені, бо його всі Дєд Бєлий називали. Може, тому, що сивим був, наче Бог, чи… дідько. А, може, тому, що молоко любив — як те котеня, що від цицьки котячої ще не відірвалося. Ніхто правди не скаже, бо не знає. Бо немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. І Дєд Бєлий, коли прийшов до баби моєї, матері маминої — Софії, сказавши їй, що відьма росте у неї в хаті, — теж збрехав. Бо яка з мене тоді відьма була?..

А що я могилки камінні робила — то не гріх. Я ж, коли людей ховала в уяві своїй — незнайомими були мені ті люди. Не чіпала тих, котрих знала добре, та ще й тих, котрі на вулиці нашій мешкали. Бо — нащо воно мені?..

Набрехав Дєд Бєлий. Сам не знав достеменно, яка з мене відьма. Яке зло здатна учинити.

Але — пішло-поїхало… Так завжди в селі буває. Оминати нашу хату почали сусіди. Дітей своїх у наш двір пускати перестали, мовляв, з відьмою дружити — не пристало.

Ну і не треба, — думала собі. Ще й вирішила зиск з тої плітки поганої винести. Користь для себе знайти. І — знайшла. Носа догори задерла. Хай бояться мене. Краще, як бояться, аніж як глузують.

У шість років мене в школу відправили — у ту, де мій батько працював, бо іншої в селі нашому не було. Букви і цифри сумлінно вивчала. Вчителі й учні чули вже той гомін, що селом Дєдом Бєлим та іншими язиками довгими розносився. То на відстані трималися. Байдуже мені було. Не зважала. Вчилася і потай камінні могилки