Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Але одного разу, після закінчення уроків, коли я вже додому бігти збиралася стежкою забрьоханою, підійшла до мене дівка одна, старшокласниця Наталка, така довгонога і русява, і очима аж стріляє, силу свою добре усвідомлюючи.

«Чула про тебе, мала, — каже мені, — що відьмакуєш у селі, то хочу у тебе про щось попросити».

Обурили мене спочатку її слова, тож набундючилася і мовчу, ніби то не до мене звернулися. А по тому сама собі подумки кажу: дурна, це ж, мабуть, краще буде, якщо зголошуся.

«А що таке?» — запитала у неї.

«А ось що. Хлопець один мені подобається. Допоможеш приворожити?.. Я віддячу».

Очі у тієї Наталки неприродно якось заблищали, що мені аж страшно стало. Але ж — не дурною я тоді була.

«Допоможу!» — сказала впевнено. Бо таки знала, що — допоможу.

«Він не у нашому селі мешкає. Із Борової він, але ж це — зовсім поруч».

«Фото у тебе його є? Або річ яка?» — запитала я, не розуміючи до ладу, навіщо про це запитую, не пам’ятаючи вже, звідки знаю, що саме так запитувати годиться.

«Немає, — відповіла Наталка засмучено. — І взагалі це буде важко — щось від нього дістати, бо він — незвичайний… не такий він, як усі…».

«То хоч ім’я мені його назови», — попросила я голосом суворим, у роль таку незвичну для себе самої несподівано швидко увійшовши.

«Не знаю», — сказала та, ніяково погляд втупивши у землю.

«Погано це, що не знаєш. Але підемо завтра його шукати!» — не семирічною дівчинкою я була, коли казала це, а ніби вже статечною тітонькою, стомленою від життів чужих і трохи — від життя власного…

«Мала, ти жартуєш?»

«Ні на граминку. Але з тебе — кілограм цукерок! Шоколадних!» — а це вже була я, семирічна.

«Та хоч цілий мішок…», — відповіла розчулена старшокласниця.

У неділю ми пішли до Борової. Із самого ранку, бо, сказала Наталка, так легше буде того парубка розшукати і побачити. Дорогою я запитань зайвих не ставила, запитала тільки — як довго знає його.

«Кілька разів бачила на танцях, а тоді вистежила, як додому ішов, то трохи пам’ятаю хату, у якій живе… але не знає він мене зовсім, я ж підійти до нього боялася… Він такий… такий… вишуканий… такий… інтелігентний, що мені страшно було — підходити… Він — музикант або артист якийсь…»

Наталка язиком усе лопотіла і лопотіла, аж у вухах мені — наче кажани попрокидалися — шуміло. Але вчувши річ оту про парубка нашого, зраділа я: легко такого приворожити буде!

«Ну ось, здається, його хата…», — невпевнено вимовила Наталя. Розцяцькована-розмальована-вбрана-причесана — супутниця моя — на випадок, якщо мрію стріне недосяжну.

Ми тоді у засідку — під тином — посідали навпочіпки і крізь щілину у двір дивитися почали. Це осінь була, середина осені. У дворі виноградник величезний ріс. Там винограду — різних сортів винних було — аж гілки обривалися під важкими соковитими гронами. Хто їх збиратиме? — по думалося мені. І саме в ту мить, коли подумалося таке, парубок із хати — цегляної, ошатної — у двір вийшов із кошиком плетеним в одній руці і ножицями залізними — у другій. На ньому штани спортивні були — сині з лампасами червоними, сорочка поношена з рукавами закоченими, сам — чорнявий, вродливий на обличчя, на зріст високий, а в плечах міцний такий, наче не музикант, а спортсмен якийсь.

«Мала! Ось він!» — почулося мені, як серце Наталчине закалатало пришвидшено, ніби от-от вискочить із грудей і пострибає — через тин — до виноградника — і — до кошика отого плетеного.

«От і добре, що побачили», — сказала я спокійно.

«А тепер — як?», — розгублено запитала мене дівка, у хлопця закохана, у того, що виноградні грона ножицями відрізав від гілок.

«А ніяк поки що. Додому вертаємося, а там далі — чекатимеш. Я все сама зроблю — знаю, як».

«Мала, а він… покохає мене?.. Це точно?..»

«Якщо цукерок мені купиш — покохає».

«Я ж сказала — мішок цілий…»

«Тоді покохає… Ходімо!»

А далі так було. Ми додому повернулися. Богу дякувати, не спохватився ніхто з родичів моїх, щоб шукати мене у селі, — думали, неподалік я десь, на вулиці нашій або сусідській, або біля лісу десь вештаюсь.

«А як довго чекати мені?», — Наталя запитала, коли прощалися на роздоріжжі — вона на іншому боці села мешкала.

«Недовго, зовсім трохи. Я скажу усе, але не зараз, потім, бо зараз я їсти хочу. Бувай!».

Прийшла додому. А мама каші пахучої наварила із гречки. Сіла я їсти. На столі переді мною качан капустяний лежав усамітнено, обчухраний такий, ніби непотрібний вже нікому. Схотілося мені того качана згризти, бо любила я гризти качани капустяні, і мама, знаючи те, залишала їх завше — для мене. Та — як укусила, так і розгойдала одразу два зуба верхніх — найвидніших. До ранку повипадали ті зуби, правдивіше сказати — я сама собі їх повикручувала. Тож Ягою малою до школи придибала. Зиркало на мене півкласу, хоч самі вже своїх зубів молочних позбувалися, але ж — не «відьмакували», як я!.. Хай зиркають, — думаю собі, — більше боятимуться.

Наталка прийшла і запитує, коли я їй хлопця приворожу. А тоді, де зуби мої, питає. «Для чарів, — кажу, — вирвала, без цього не можна». Дивно якось подивилася на мене, але не сказала нічого.

Увечері від батька свого я слово почула — «аванс». Нове для мене те слово було. Він казав, що на роботі, у школі себто, аванс йому дали. Ну то я й запитала, з чим його, той аванс, їдять.

«Це — коли тобі наперед дають частину платні», — відповів батько.

«А для чого?», — здивувалася.

«Щоб робота краще ішла».

Ага, — думка сяйнула мені блискавично, — то це ж і я можу з Наталки той аванс узяти, і робота мені краще піде.