Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Приходжу наступного дня до школи, у старші класи одразу прямую, та ще й упевнено так, аж очі із орбіт старшокласникам випадають. Уже ж чули про мене. Наталку розшукую і кажу їй, щоб аванс мені заплатила, бо діла не буде.

«Який такий аванс?», — дивується.

«Половину. Пів мішка цукерок. Шоколадних».

Розгубилася дівка від такого мого нахабства, але що мусила казати, коли хлопця того виноградного кохала серцем усім? Сказала: «Д…д…добре… з…ззавтра принесу…»

Де вона ті цукерки діставала і як — відомо іншому комусь, але — не мені. Бо — про мене. Байдуже. Принесла Наталка наступного дня велику торбу з цукерками шоколадними. І сказала, що то — половина. Що іще така сама буде — коли приворожу музиканта.

Прибігла я додому після школи. Ослінчика дерев’яного — на який бабця відро з водою у сінях ставила — винесла на вулицю, під хвірткою прилаштувала. А тоді тепло було надворі, сонячно — бабине літо. Сіла собі на ослінчику, об тин зелений обіпершись, мішка солодкого на коліна примостивши. І — давай ті цукерки перебирати. А вони всі в обгортках лискучих та яскравих, та різні такі усі: і «Ананасні», і «Каракум», і «Червоний мак», і «Білочка»… Смакота! Найкращі, найдорожчі цукерки Наталка для мене вибирала — заради справи такої важливої! Оце так любов, — подумала я. І ледь до сліз не розчулилася від думки тієї… Розгорнула, здається, «Карабаса-Барабаса», до носа піднесла, ароматом спокусливим ніздрі свої полоскотавши, а тоді знову загорнула і до торбинки сховала, ніби ритуал відьомський щойно виконала. А тоді іншу цукерку так само витягнула, понюхала і сховала, загорнувши, і ще одну, і — ще… Шкода мені було їх їсти.

А чому я так учинила — що на вулицю із цукерками вийшла?.. Подратувати сусідських дітей хотіла, що їх старші до мене не пускали, але найбільше — отого Руслана вредного, котрий відьмою мене перший обізвав, у всьому селі плітку таку розцвірінькавши.

Хотіла, аби силу мою побачили. Бо коли маю такий мішок із цукерками шоколадними — отже, і силу маю, що ті цукерки дістати мені помогла. А сильних завжди поважають. Хоч і бояться.

Спочатку Оленка мене помітила. Мале таке і руде, наче білченя, та ще й кирпатеньке, із садочка бігло поперед бабусі своєї товстелезної. Підбігло до мене та й запитує:

«А сьо то таке у тебе в толбі?».

«Дулі, — відповідаю. — Кручені, з шоколадом, та ще й в обгортках срібних».

І язика їй показую — крізь дірки, де зуби колись були. А воно, дурне, ревіти почало, і — до баби своєї кровної одразу — жалітися на мене. Мовляв, ні за що образила. А баба тільки щось прошепотіла, налякана, перехрестивши мене — на відстані великій — тричі по- церковному, малу на руки взяла, до грудей своїх величезних і м’яких притисла, а тоді ходу прискорила так, що тільки курява за нею задиміла. Дурна баба.

Сиджу далі на ослінчику, цукерки перебираю. Діти сусідські проходять повз мене, а я їм усім язика показую, глузуючи. І усмішку діряву — страшну. Відвертаються, мовчать — бояться.

Де ж той Руслан? — злюся подумки, бо ж заради нього ослінчика із сіней виволокла на вулицю. Заради нього цукерками граюся, наче камінчиками мертвими. Але — марно. Немає Руслана.

Не витримую тоді і одну цукерку, від обгортки кольорової звільнивши, з’їсти вирішую. Надкушую, очі заплющивши, бо так сильніше смак відчувається — коли очі заплющуєш, коли не дивишся, що довкола тебе діється. Смачнюча ж цукерка! Хоч — ніби із дрібнюсінькими шматочками скла побитого усередині. Але швидко те скло у роті розтає, що і відчути — яке на смак — не устигаєш, тільки — смак шоколаду. Сиділа б отак до смерку — доки цукерок стане — долю свою дитячу підсолоджувала б.

Але ж… хіба дадуть?..

Бабці Софії приспічило раптом ослінчика пошукати — куди зник із сіней. Придибала до хвіртки і стала наді мною, наче гора у нашому гаю над ставом стоїть.

I дивиться, як я цукерки — із блаженством нехристиянським — поглинаю. І давай до мене присіпуватися. Але — без крику. Лагідно. Тільки без розуміння та її лагідність, співчутлива якась, — бо Надійка ж її, бачте, не така, як треба, уродилася, «странна якась».

«Ба, — кажу, очі розплющивши, — хочеш?»

Не чекаючи відповіді, простягую їй «Каракум». Дивиться на мене з недовірою, але цукерку бере. Щоправда, розгорнути ніяк не наважується. Усе на гори, що намальовані на обгортці блискучій видивляється, ніби чекає відти принца на білому верблюді…

«Їж, — кажу їй. — У мене їх багато, я ще дам. Тепер щодня таку смакоту їсти будемо. Не жалій, ба».

«А де ж то ти ті канхвети узяла?», — бабця запитує. Наївна така, аж трохи жалко її мені. Яка їй різниця — де?..

«У школі видавали сьогодні. Тим, хто вчиться добре», — відповідаю — з надією, що батькові моєму бабця нічого не казатиме — ну, про школу…

Бачу: сльоза по щоці у старої котиться — спинити її не годна. Може, спогад якийсь зі сльозою отією викочується?.. Відвернулася мовчки, «Каракума» в долоні міцно затисла і назад до хати почимчикувала, про ослінчик свій забувши зовсім.

А я далі сиджу. Руслана — виглядаю. Все чекаю: пройде повз мене і запитає, звідки у мене стільки цукерок шоколадних. Але — не йде. Тужно від того. І відчай мій поволі на гнів обертається. Подумки зла бажати починаю Русланові. За те, що не так усе виходить із ним, як я собі задумала.

Аж раптом — у голові соната фортепіанна Бетховена звучить — як на старому бабиному «патіхвоні»…

І я уявляти починаю, що вже дорослою стала. Що вже давно зуби нові, міцні у мене повиростали, стрижка на голові — модна, черевички на підборах, вуста і очі підфарбовані фарбою дорогою, — така вся чепурна, така вродлива, що парубки від мене погляду відвести не можуть… Усе чіпляються зі своїми сватаннями-залицяннями, один поперед одного лізуть. А я — горда така та розумна — перебираю ними: котрий кращий, з котрим щасливішою буду, котрий із них любитиме мене найдужче…

«Відьмо-о-о! Що ти там ворожиш?..», — чую поміж тим