Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

— Чорт! — кричала я і смикала замок ременя, що заїв. — Чому ти не відкриваєшся, чому?! А-А-А!

Це було останнє, що я крикнула, перш ніж вода піднялася надто високо, огорнувши майже все обличчя пронизливим холодом. Ні! Ну невже я не зможу звільнитися? Ну ж бо! Ну!

Нарешті переконавшись, що пряжка не піддається, я пірнула під воду і зуміла вислизнути з-під мокрого ременя, не відчиняючи сам замок. 

— О-о-о! — закричала я, коли змогла все ж таки виринути і опинитися під стелею. — Бляха! Треба відчинити двері... Двері... Ну... ну... 

Я штовхала пасажирські двері, але вони не відчинялися через тиск води зовні. Море ніби забороняло мені покинути пастку і підпирало вихід вагою свого неосяжного тіла. 

— Відчиняйся, сволото! Давай! Чорт! Нумо!

Але двері заклинило. Та сама історія була зі склом — воно ніби прилипло до рами і не опускалося. Виходило так, що я була запечатана в труні: в машині було всього двоє дверей, проте одні не відчинялися, а другі й зовсім були погнуті, як невміло вбитий цвях — ані відкрити, ані виламати ногою, ані вилізти крізь вузьке вікно.

Мої пальці судомно смикали ручку, але двері все ніяк не піддавалися. Вода тим часом прибувала. І за хвилину машина стала кренитися і опустилася носом донизу, наче поплавок. Майже весь салон наповнило водою, а зовсім крихітний повітряний мішок залишався тільки вгорі — лише під заднім склом. Тільки там я могла ще дихати та поглинати останні секунди. 

— Треба вибити скло! — кричала я на себе і шукала під водою щось важке і тверде. — Ну ж бо! Потрібно щось знайти! Чорт... 

Я стояла однією ногою на підголовнику і намагалася балансувати, щоб не впасти і не провалитися в каламутну безодню. 

— Телефон! — осяяло мене раптом. — Цеглина... телефон... де він? Він був десь… десь тут. Ним можна розбити скло... Де він? Телефон, бляха! Куди він подівся?

Обмацавши кишені, я зрозуміла, що телефон, подарований Максом, зник. Він лежав у кишені, але кудись випав. Мені залишалося сподіватись лише на те, що він загубився уже тут — у цій машині. Інакше я пірну на його пошуки і більше не вирину... 

Вдихнувши більше повітря, я пірнула і стала мацати все навколо. Очі були примружені від болю, я майже нічого не бачила. І тут раптом сталося диво — глибоко під водою, під педаллю гальм, лежав телефон. Він був міцним, важким, надійним, практично невбивним — зараз таких уже не роблять. Але я б ніколи його не знайшла, якби він у ту мить не задзвонив. Цеглина обдала салон зеленим світлом екрану і стала відчайдушно дзвонити.

Я розуміла, що це мій шанс. Розуміла, що якщо дістануся до слухавки, то зможу відповісти на дзвінок. Але для цього потрібне було повітря. Мені залишалося тільки молитися, щоб під склом ще лишилося хоч трохи простору. Хоча б невелика бульбашка, в якій я зможу прокричати кілька важливих слів... 

Висмикнувши дзвонилку з-під педалі і ледве стримуючись без повітря, я виринула вгорі і практично вперлася чолом у скло. Затока майже забрала в мене останній шанс.

Але було байдуже. Я натиснула онімілим пальцем на кнопку і закричала з останніх сил:

— МАКС! 

— Аліс... — почувся голос Макса, але одразу ж зник. — Що... я... чом... куди... — долинали самі обривки слів. Ми не розуміли один одного, вода вбивала телефон так само, як і мене. І він уже не міг нормально працювати.

Я не знала, чи він мене чує. Чи розрізняє мої слова, чи пізнає мій голос. Що він хотів мені тоді насправді сказати. Але мені хотілося вірити, що він чує хоча б щось... Тому що мені стало легше навіть від цих уривків — чути його голос у ту хвилину було подібно дозі морфію при страшній агонії.

Вода тиснула на мене і змушувала притискатися до скла щокою, бульбашки повітря тікали, як піщинки в піщаному годиннику. І я просто сказала йому:

— Макс! Максе, пробач мені... Макс... я вмираю, Макс... просто вмираю...

Мене залило сльозами, я стала істерично ридати. Мені так хотілося щось сказати, але я не могла. Банально не встигла.

Вдихнувши останній ковток повітря, я прийняла реальність. Вона була страшною та холодною. З'їдала радість і саме життя. Вона тягла мене до пекла і виявилася набагато страшнішою за те, що мене лякало раніше. Я нарешті зізналася собі, що моє минуле — не помилка. Моє минуле було моїм життям. А тепер я його втрачала назавжди. 

Я заплющила очі і повернулася в юні роки. Коли все було яскравим. Відчуття були гострими, а кохання випалювало наші з Максом серця до останку.

Він узяв мене за руку, і ми поїхали в далечінь. У блакитному кабріолеті, із ввімкненою на максимум музикою. На заздрість звичайним людям, які боялися нас і ненавиділи. Але нам було байдуже. Ми не помічали нічого навколо і лише сплітали пальці, щоби ніколи не розривати цей замок. Піднімаючи з асфальту листя, ігноруючи світлофор і дивлячись більше один на одного, ніж на дорогу... 

Ми їхали далеко. Туди, де нас уже ніхто не знайде.

І тоді Макс глянув на мене і лагідно сказав:

— Варя… Назвемо її Варварою…