Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

(Очима Макса)

Того дня все пішло під три чорти. 

Я був дико злий на Алісу. Був дико злий на самого себе. Я так хотів її утримати і змусити поводитися, наче цього періоду нарізно і не було... що підставив під удар не лише нас, а й усю банду. Картель висунув ультиматум, Буч лежав у крові, Асафа бачив, що я брешу, і брав мене на понт. Він просто вимагав від мене правди, хотів почути ці слова, щоб я не брехав йому. Щоб я йому чесно заявив, що... щоб перестав приховувати те, що приховати неможливо. Тому що це було небезпечно не лише для банди, а й для самої Аліси.

Я відчував, що не можу так довго юлити. Незабаром усі зрозуміють, що ніяким викупом тут і не пахне, бо я не збирався її віддавати. Вона має бути зі мною, і інакше бути не може. Я так хотів її вбити, щоб помститися за нас, але... коли побачив... коли доторкнувся до неї і глянув у її очі, то відчув, що не зможу. Ці очі виявилися для мене прокляттям, вони були для мене тим самим криптонітом, який перетворює жорстокого вбивцю на слабака. 

Я намагався впоратися з собою, але це була лише ширма. Просто видимість для інших. Я невпинно повторював, що все це просто гроші і жага помсти. Що Аліса — просто валюта, розмінна монета на торгах... Але правда була такою, що вона виявилася моїм єдиним сенсом життя. І хоч би як парадоксально це звучало, але спочатку вона відібрала в мене цей самий сенс, а тепер я в ній його і відшукав. 

Моє збочене нутро відчувало, що як тільки цей криптоніт зникне, Максу Чорнову прийде кінець. Він цим жив усі ці вісім років, він продовжує цим жити навіть тоді, коли все летить до дідька, а світ повертається до нього спиною й більше не бажає мати з ним справи. Ще вчора він хотів пройтися цією шиєю гострою бритвою, а сьогодні його руки били в морду кожного, хто наважився сказати хоч щось проти Аліси. 

Ця недуга міцнішала, вона зростала в мені, наче рак, як ненаситні метастази, які не можуть заснути, доки не проникнуть у кожен куточок твого тіла. Вони змушували мене стискати кулаки, коли хтось був невдоволений, що вона тут. Вони порушували ритм мого серця, коли вона знову дивилася на мене і казала, що ненавидить. Коли її брови хмурилися, а вилиці зводило від злості. Коли вона питала, навіщо вона мені, а я не міг їй відповісти. Я не міг собі зізнатися у цьому. Я боявся. Цей страх був сильніший за мене, адже я розумів: скажу їй це прямо — вона розсміється мені в обличчя.

— Де Аліса? — озирнувся я, коли наш конфлікт із Асафою був вичерпаний. — Куди вона поділася?

— Та клав я на твою Алісу... — сплюнув Ас. — Забилася десь у затишний куток, як сцикливе кошеня, і чекає, поки все втрясеться... Залиш її, Чорнов. 

— Якого біса? — зростала в мені напруга. — Де вона? Алісо!

— Забудь про неї, Максе, відпусти її й гайда в інші світи, братику. Виїдемо з Сан-Франциско і обкопаємось десь в іншому місці.

Але вмовляння Асафи звучали для мене, як білий шум. Аліси не було, і я не знав, куди вона поділася.

— Стелло! — почав я звати ту, що точно знає, де Аліса. — СТЕЛЛО!!!

Але у відповідь була тільки тиша. Мені ніхто не відповідав, я кричав у порожнечу і не знав, куди йти на пошуки... Я відчував, як вирує моє нутро. Було якось недобре.

Діставши з кишені телефон, я набрав її номер і почав нервово чекати на відповідь... Гудки йшли знову і знову, але слухавки не брали. 

— Гей, мен, — плескав мене по плечу Асафа, — куди знову дзвониш? Ти їй ото дзвониш, чи що? Не дзвони їй, бро. Не треба. Не дзвони. Вона не хоче бути з тобою. Вона тобі не пара. Просто відпусти її... Подумай не про себе — подумай про неї. Адже ти перетворюєш її життя на жах.

Я мовчав і розумів, що Асафа каже правду. Я просто знущаюся з неї і тону в ілюзіях. Істина була в тому, що без неї я не знайду стимулу жити, мені нема, заради чого ризикувати й прокидатися щоранку. Якби не було її, то я б не вийшов із в'язниці, я не дожив би до волі і зарізав би себе пластмасовою ложкою, як це роблять деякі із зеків. Хто втратив рідних і почувається непотрібним. В оточенні бетону та безнадії.

— Я хочу її повернути, Ас. Вона мені потрібна. Без неї я... повір, без неї я здохну. І жодної банди у нас не буде. Я її створив тільки для того, щоб вкрасти Алісу.

— Очманіти, Макс, — був трохи шокований ямаєць, — тихіше-тихіше, братику... Стільки одкровень одразу — це не кожен здоровий чоловік таке витримає.

— Вона не відповідає... — намагався я задушити цей імпульс. Бажання знайти її та змусити бути зі мною. 

— Це тобі знак, чоловіче. Знак згори, що всьому прийшов кінець. Не турбуй її та відпусти... Відпусти її до мажора, якщо правда... якщо правда любиш її, брате, — сказав Асафа з невластивою йому серйозністю. — Не муч її й себе. У цьому немає жодного сенсу. У твоєму дзвінку — жодного сенсу. Перестань дзвонити і віддай мені телефона, — простягнув він руку і чекав на розсуд.

Але я все тримав його біля вуха і не міг примусити себе відступити. Мої пальці слабшали з кожним холостим гудком, я розумів, що Асафа має рацію. Вона не хоче бути зі мною, я їй не потрібний. І ніколи не був потрібен... Я просто самодур і садист, яким був, мабуть, усе своє життя. А вона... вона нормальна. Я її просто не вартий. 

Асафа правий. Потрібно відпустити її та виїхати звідси. Просто дати їй спокій.

Я потроху приймав реальність і позбавлявся ілюзій. Стиснувши зуби і заплющивши очі, я неохоче прибирав від вуха телефон. Аліса не відповідала, бо викинула його. Це було ясно, як божий день. Цього було слід очікувати з самого початку. Я ідіот і займався безглуздою справою... Потрібно було подивитись правді в очі і натиснути кнопку — натиснути на скасування дзвінка. Скасувати свій виклик та якось навчитися жити без неї. Жити без неї... Жити... без неї... 

І раптом я почув її голос:

— Максе! — кричала вона в слухавку. — МАКС!  

Не можу передати, як я був радий почути її знову. Я вже майже розлучився з надією знову поговорити з нею. Але мені й на думку не спадало, що в ту мить вона може потребувати мене більше, ніж будь-коли.