Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Я відчиняю двері до кабіни пілотів. Двоє здорових чолов'яг у білих сорочках і синіх костюмах, один старший, років сорока, другий — трохи молодший; ми всі бачили їх перед польотом, тож я впізнаю їх зі спини, мацаю їм пульс… Той, що старший, вже мертвий, а молодий іще дихає. Цікаво, чому вони померли? На жодному з них немає помітних ушкоджень. Я обмацую тіло ще живого. Кістки не зламані, легені не ушкоджені, але він непритомний і тони його серця нерівні. Що їм обом таке? І як давно вони в такому стані? Може, підняти старшого, того, що нахилився вперед? Утім, пропаща справа, він усе одно мертвий.

Я повертаюсь до салону. Треба оглянути решту. Блондин добряче приклався головою до підлоги, розквасив собі носа, та він живий. Якщо внутрішні органи цілі, то житиме — поки нас не надибають хижаки, двоногі чи чотириногі; та все одно, останні навіть кращі, бо не схильні катувати своїх жертв з естетичних міркувань.

Старий ворушиться, намагається відстебнути пасок. Руки його слухаються погано. Може, в нього поліартрит? Ні, не схоже. Він просто ще не прийшов до тями. Чого не скажеш про його дівку. Вона тоненько скімлить, і мені хочеться дати їй стусана. Я аж тепер розгляділа її: вона наполовину азіатка. А вже кого я не зношу, так це азіатів і арабів. Потолоч.

— Допоможіть мені, будь ласка! — голосок такий огидно-пронизливий.

Ні, мені тебе не шкода.

— Посидьте спокійно, доки я надам допомогу тим, кому вона потрібна.

— Ви лікар?

— Так.

— О, це добре!

— Заткни пельку, красуне.

Вона мені вже набридла. Бувають же такі нікчемні жіночки, прости Господи, наче одноклітинні. Усього вони бояться, самі кроку не здатні зробити і вважають, що весь світ їм щось винен тільки тому, що вони мають гарне личко і стрункі ніжки, які спритно розсувають для кожного, хто має рахунок із багатьма нулями. Ця краля саме з таких.

Я піднімаю з підлоги білявого красунчика. Він страшенно важкий, але очі його вже щось бачать і він навіть намагається встати самотужки.

— Дякую, я сам…

Я допомагаю йому вмоститися в кріслі. Схоже, він просто добряче забився, от і все. Ну, може, струс мозку невеликий, а так він цілий. Дивина! Тоді що ж трапилося з екіпажем?

— Послухайте, допоможіть Френкові! — голос високий і вимогливий — я її зараз просто приб'ю, вона мене дратує.

— Жатули рота, Керолайн!

Старий сказав це твердо, але, судячи з дикції, язика він таки прикусив.

— Будь дашка, мем, нам треба якомога швидше покинути літак! — він помітно стримує звичну, мабуть, владність голосу — і добре робить. — Ви вже були в кабіні екіпажу?

— Так. Пілот мертвий, штурман ось-ось помре. Схоже на отруєння.

— Що?!

— Ви чули мене.

— Прокляття!

Я йду до кабіни. Штурман іще подає ознаки життя, і в мене з'являється надія, що він виживе. Адже він не помер одразу! Я не токсиколог, я просто польовий хірург, але тепер це не важливо. Ми всі в одному човні — точніше, в одному скаліченому літаку.

— Ви можете говорити?

Його очі дивляться крізь мене. Здається, він мене навіть не чує. Єдине, що я можу сказати напевне, — це не ціанід. Може, вони обоє щось випили ще до відльоту. Тоді чому впав літак? Адже вони намагалися його посадити? Я точно знаю: спочатку заглух мотор.

Я підходжу до пілота й піднімаю його голову. Ну, тепер причина смерті не викликає сумнівів. У нього немає обличчя, він врізався головою в панель управління. Замість обличчя в нього синець. Але що зі штурманом?

Я знову повертаюся до штурмана. Давай, хлопче, вирішуй: або помирати, або приходити до тями. У нас обмаль часу. Можливо, коли заглух мотор, з тобою стався інфаркт? Нісенітниця.

— Ви можете мені сказати, що вам болить?

Я починаю пальпувати живіт і грудну клітину недужого. Його м'язи наче вузлом зав’язані, так звела судома. Ну от, так я й думала. Асфіксія. Те, що він випив, тепер паралізувало його легені. Можна вважати, він уже помер. Може, й пілот помер від того самого і вдарився обличчям, уже будучи мертвим чи непритомним? Але ж спочатку заглух мотор. А пілотів потруїли, аби не змогли нічого вдіяти, аби цей літак розбився надійно і назавжди. Нам просто поталанило, що пілот усе-таки зміг щось зробити. Я тепер знаю, що вибухнуло. Падаючи в дерева, літак втратив крила — а в них пальне. Ото воно й вибухнуло. Саме тому ми ще досі живі. Та це тимчасовий стан.

Я сідаю на підлогу біля трупів. Я мушу подумати, а мертві мені заважають набагато менше, ніж живі. Отже, якимось чином вийшов з ладу двигун, і саме тоді пілоти були отруєні. Я не вірю у збіг. Хтось хотів, аби цей літак упав. І впав саме тут, саме зараз — так розрахували дозу отрути. Хтось із моїх супутників нажив собі ворогів, а в лайно потрапили ми всі. Мене, наприклад, сьогодні чекають, а я сиджу отут і не маю жодної надії на порятунок. Я не маю ніякого спорядження, у джунглях нам не вижити. Але хто ж отруїв пілотів? Невже стюардеса? Не може бути, вона ж собі не ворог. Значить, вони щось пили перед вильотом. І це подіяло саме тоді, коли було треба тому, хто влаштував наше приземлення. Цікаво, хто ж був на меті? Не я, достоту. Тоді хто? Можливо, хтось з екіпажу. Але в це віриться мало.

— З вами все гаразд?

Блондин зазирає в кабіну. Либонь, не варто демонструвати особливу стійкість. Треба вдати приголомшену. Так, наче в мене спізнілий шок. О, це я вмію!

— Вони померли… Він помер у мене на руках, ось щойно! Як же це?.. Ми ж урятувались, урятувались, а він помер!..

— Будь ласка, ви повинні заспокоїтись. Ми всі повинні заспокоїтись…

Власне, я вже заспокоїлась, але, щоб ніхто цього не помітив, зараз почну рюмсати. Голлівуд втратив у моїй особі кінозірку світової величини. Я можу видати ридання будь-якого ступеню інтенсивності саме тоді, коли мені це потрібно. Тож я мовчки ковтаю сльози, зобразивши на обличчі світову скорботу. Мені дійсно шкода загиблих, та я достеменно знаю, що сльозами тут не зарадиш: адже смерть — це вже остаточно, тут уже нічого не можна виправити. Утім, я плачу не тому. Я знаю одне: хтось із моїх супутників причетний до цієї справи, тож мені ризиковано видаватися надто кмітливою.