Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Ми нічого не вдіємо. — Він сідає навпочіпки біля мене. — Але ми живі, тож мусимо щось робити.

— Не турбуйтеся цим. Про нас подбають джунглі.

— Що?

— Якщо десь поблизу не знайдеться більш-менш цивілізованого населеного пункту, ми не протягнемо й тижня. Нас мало, ми не озброєні, в нас немає запасів питної води і харчів, ми не маємо ані найменшого уявлення про своє місцеперебування — гадаю, цього вам досить? Як на мене, то аж трохи занадто.

— Ходімо до салону, — він допомагає мені підвестись, і я дозволяю йому це. — Ми мусимо виробити план подальших дій.

— Так. Ідіть, я прийду за хвилину, тільки обличчя витру. Не хочу, аби мене бачили заплаканою.

Він справжній джентльмен — повернувся і вийшов. Тим часом я притьмом обшукую кабіну. Так, ось те, що я шукала. У сумці котрогось із пілотів — пістолет і два магазини до нього. Сховаю за пояс і прикрию блузкою. Оцей ніж — теж непогана штука. Головне, що я перша все це знайшла. Тепер я почуватимуся впевненіше.

Я виходжу з кабіни і переступаю через тіло стюардеси. Не поталанило їй: це ж треба — так невдало впасти! Власне, нам усім не поталанило. О, вже всі оговтались. Дебелий чоловік щось говорить літній жінці, а вона тільки хитає головою — заперечує. Істеричка ввійшла в ступор і дивиться в стіну, погойдуючись. Чи медитує? Пропаща справа, це не допоможе. От старигань таки добре тримається, та й блондин уже прийшов до тями остаточно. Маю надію, що не він це все влаштував.

— Ну, то які будуть пропозиції?

Старий прибрав на себе функцію голови зборів. Мабуть, за звичкою. Можливо, саме так питав він своїх підлеглих у якій-небудь раді директорів чи деінде. Але тут він у рівному з усіма становищі, тож йому доведеться скинути оберти. Він начебто й намагається, але в нього не виходить.

Та й які можуть бути пропозиції? Можливо, наше падіння вже хтось завважив і до нас на всіх парах мчить допомога? Еге ж, тільки я й сама в це не вірю. А от що нам робити, це вже інша справа…

— Гадаю, треба спочатку якомога точніше визначити, де ми перебуваємо, а потім подивимось.

Старий витріщився на мене, насупивши брови. Ні, любий, навіть не марнуй на мене часу, я тебе не боюся.

— Слушно, — він похмуро осміхається. — Але спершу пропоную познайомитись. Почну з себе. Я — Френк Брекстон, голова корпорації «Континентальні пластмаси», а оце поруч — моя дружина Керолайн. Хто далі?

— Мене звати Меріон Гікслі, — літня леді зневажливо кривить уста, що не додає їй шарму. — 3 Вістлокських Гікслі. А це — мій син Джейк.

— Гікслі, Гікслі… Чи не ті ви Гікслі, що є власниками «Брітані»? — старий намагається щось собі пригадати.

— Так. Супермаркети «Брітані» належать нашій родині. — Джейк гордовито випнув груди. — А їх рівно тридцять.

— Замовкни, Джейку. — Любляча матуся, вочевидь, тримає дитя в добрячих шорах. — Нема чого розводитись, це не твоя заслуга. Якби все залежало від тебе, то…

— Потім про це. — Брекстон роздратовано світить очима. — А ви, сере?

— Едвард Краузе, журналіст «Вашінґтон пост». Можна називати просто Ед, — блондин стенув плечима. — Не думав я, що це відрядження стане для мене таким фатальним.

— Наче хтось думав. Та я б і близько не підійшла до цієї чортопхайки, якби знаття! — я бачу, як на мої слова кривиться Меріон. Що ж, я люблю подратувати зарозумілих снобів. — Мене звати Торі Величко, я лікар.

— Дивне прізвище. — Меріон підозріливо дивиться на мене. — Іноземка?

— Як вам сказати?.. У цей момент ми всі тут іноземці, — стару дурепу час поставити на місце. — То що саме ви маєте на увазі?

— Та як ви смієте!.. Так відповідати…

— Звичайно. А чому ні?

— Припиніть. — Брекстон зводиться. — Місіс Гікслі, немає сенсу зчиняти сварку. Ми мусимо визначитися з планом дій, і пані Величко має рацію: конче потрібно з'ясувати, де ми перебуваємо. Хтось знається на приладах і мапах?

Я, звичайно, знаюсь, але виявляти своє вміння поки що не стану. Хтось із моїх супутників може виявитися зовсім не тим, за кого себе видає. Добре, що я знайшла зброю. Тепер я зможу подбати про себе. А наразі розіграю з себе безпорадну й перелякану дамочку. Власне, я припустилася помилки, коли почала надавати їм допомогу, але так велів мені обов'язок. А тепер, коли я знаю, що хворих серед них немає, мій найперший обов'язок — уціліти самій.

— Я спробую. — Едвард невпевнено дивиться на кабіну пілотів. — Але що робити з тілами?

— Так, це просто жахливо, що ж робити? — Меріон ламає сухі пальці. — Може, винесемо їх назовні?

— Доки ми не визначилися з місцеперебуванням, нам не варто відчиняти люк. — Брекстон приховує занепокоєння. — Крім того, тіла відразу привернуть увагу хижаків, і нам потім неможливо буде покинути літак. Я думаю, треба просто скласти їх у відсіку стюардеси. Там, здається, досить місця.

— То ходімо. — Едвард іде до кабіни. — Джейку, допоможіть мені.

— Ні! Мій син і пальцем не торкнеться…

— Ти сьогодні заткнеш свою пельку чи ні?! — мені просто терпець урвався. — Як не хочеш, аби малюк закаляв пальчики, то йди й сама тягай трупи.

Я знаю таку породу людей. Вони звикли загрібати жар чужими руками. Ач, як зручно влаштувалась — усі перед нею на задніх лапках мають ходити. Але не я. Ні, я не стану цього робити. Я вже колись була знайома з такою от відьмою. І вона потім шкодувала про це.

Старій аж мову відібрало. Мабуть, іще ніхто не розмовляв із нею в такому тоні. В очах Джейка Гікслі промайнуло щось схоже на вдячність. Бідолаха, матуся зовсім посіла мужика. Що ж, час ставати чоловіком, то чому не почати просто зараз? Давай, Гікслі, піднімай свій товстий зад!

— Джейку, не смій!

— Мамо, але ж містер Брекстон уже літній чоловік…

— Джейку!

— Мамо…

— Негайно сядь на місце.

Він сідає, ховаючи очі. У них палає така ненависть, що мені стає аж весело. Колись чолов'яга таки не витримає. Найменше, що він тоді зробить, — просто пошле матінку подалі. Утім, мені здається, що Джейк цим не обмежиться. Щоправда, оте «колись» для нього може й не настати. Як і для всіх нас.

— Місіс Гікслі, ви поводитеся просто огидно. — Брекстон зневажливо дивиться на стару. — Я хотів би нагадати вам: вижити ми зможемо, тільки якщо триматимемося разом. Затямте: ніхто не прийде нас рятувати. Мусимо