Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

— Твої очі стали білими, неначе шматочки тіста, ти стояв на ліжку і розмахував руками. Я подумала, що ти навмисне хотів налякати мене. Я покликала тебе. Та твій дух полишив твою голову. Він зник невідомо куди... Прийшли медсестри. Вони поставили ширму навколо твого ліжка.

— Мені снилися жахіття.

—Чому існують жахіття? Ти знаєш, знаєш?

— Не знаю, Наліффа. Мама часто каже: «Бог його знає.»

— Мама теж так каже: «Бог його знає». А ще вона каже: «Так повелося споконвіку». Споконвіку, пояснила мені мама — це самий початок віків. Тоді було настільки темно, що сонячні промені стогнали, пронизуючи ту ніч.

— То радше ніч повинна була кричати, бо її ж пронизували ті промені.

— Можливо, — сказала Наліффа, — можливо.

За кілька днів Загед спитав Азіза, куди поділася маленька дівчинка, його сусідка по палаті. Азіз відповів, що її мати приїхала й забрала її, бо та одужала. Його батько схилив голову. Він нічого не сказав. По довгій хвилі він підвів голову. І знову нічого не сказав. А потім схилився до свого сина. Доторкнувся губами до синового чола. Він так зробив уперше. Азізу навернулися сльози на очі. А батько прошепотів до нього: «Завтра ми теж повертаємося додому».

Азіз повертався з батьком і тим самим водієм. Він дивився на дорогу, яка бігла назад у дзеркалі. Його батько незвично мовчав і палив в автівці. Він приніс йому фініків і торта. По дорозі Азіз запитав у батька, чи він видужав.

«Ти більше не повернешся до лікарні. Наші молитви були почуті».

Загед поклав свою велику долоню на синову голову. Азіз був щасливим. Через три дні бомба, яка прилетіла з-за протилежного схилу гори, розколола ніч і вбила його дідуся й бабусю.

* * *

Того дня, коли Загед з Азізом повернулися з великого міста, Тамара отримала листа від своєї сестри Даліми. Кілька років тому вона поїхала до Америки на стажування з інформатики. Її відібрали з майже ста кандидатів, просто неймовірно. Але вона так ніколи й не повернулася додому. Даліма регулярно писала сестрі, навіть якщо Тамара й відповідала нечасто. У листах вона описувала своє життя. Там не було війни, й саме тому вона була такою щасливою. І такою зухвалою. Вона часто пропонувала надіслати грошей, але Тамара сухо відмовлялася від її допомоги.

У своєму листі Даліма повідомляла, що вагітна. Її первісток. Вона пропонувала приїхати до неї разом з близнюками. Вона знайшла б спосіб доправити їх до Америки. Натякала, що Тамарі треба кинути Загеда. Залишити його самого з його війною й помаранчевими садами.

«Як вона змінилася за ці кілька років!» — повторювала про себе Тамара.

Бували дні, коли Тамара ненавиділа свою сестру. Ото ще вигадала: як вона залишить свого чоловіка? Вона не кине Загеда. Ні. І вона теж битиметься, нехай навіть Даліма писала, що їхня війна — намарне, в ній будуть тільки переможені.

Загед уже давно перестав питати про неї. Для нього Даліма померла. Він навіть не хотів торкатися її листів. «Не хочу забруднитися», — казав він з відразою. Чоловік Даліми був інженером. Даліма ніколи не писало про нього в своїх листах. Вона знала, що в очах її родини він був лицеміром і боягузом. Він був родом із-за іншого схилу гори. Це був ворог. Він утік до Америки. Щоб його там прийняли, він розказував про жахи і зводив наклеп на їхній народ. Так вважали Тамара й Загед. Як могло статися, що Даліма, коли приїхала туди, не вигадала нічого кращого, ніж одружитися з ворогом? Як вона могла? «Сам Господь вивів його на мій шлях», — якось написала вона. «Вона ідіотка, — думала Тамара. — Америка їй голову заморочила. Чого вона очікує? Що нас усіх тут виріжуть друзі її чоловіка? Про що вона думала, коли за нього заміж ішла? Що стане великим миротворцем? Зрештою, вона завжди була егоїсткою. То чого ділитися з нею нашими бідами? Може, її чоловік радітиме з цього, хто зна?»

У короткому листі, який вона написала сестрі того ж дня , Тамара нічого не сказала про те, що Азіз був у лікарні. Ні про бомбу, яка нещодавно вбила свекра зі свекрухою.

Чоловіки приїхали на джипі. Амед з Азізом помітили хмару куряви на дорозі, що проходила поряд з їхнім будинком. Вони були в помаранчевому саду. Саме там Загед хотів поховати своїх батьків. Він тільки-но кинув останню лопату землі. Його чоло і його руки були мокрі від поту. Тамара плакала і кусала себе за щоку зсередини. Джип зупинився на узбіччі. З нього вийшло троє чоловіків. Найбільший тримав у руці пістолет-кулемет. Вони пішли у сад не відразу. Спочатку запалили цигарки. Амед випустив руку брата і підійшов ближче до дороги. Йому хотілося послухати, про що перемовляються чоловіки. Але не вийшло. Вони говорили тихенько. Наймолодший з чоловіків врешті решт ступив кілька кроків до нього. Амед упізнав Галіма. Той сильно виріс.

«Пригадуєш мене? Я Галім. Я пам’ятаю тебе з сільської школи. Коли ще була школа».

А потім Галім засміявся.

— Так, я пам’ятаю тебе, ти єдиний зі старших хлопців говорив із нами, зі мною і моїм братом. У тебе виросла борода.

— Ми хочемо говорити з твоїм батьком, Загедом.

Амед повернувся у помаранчевий сад, за ним ішли троє чоловіків. Його батько підійшов до них. Амед бачив, як потемніли очі матері. Вона гукнула, щоб він ішов до неї. Чоловіки говорили з Загедом деякий час. Їхні слова розвіював вітер. Тамара сказала собі, що це клятий день, перший з багатьох клятих днів. Вона спостерігала за своїм чоловіком. Загед похнюпив голову і втупився в землю. Галім зробив знак Амеду. Той вислизнув з рук матері, яка притискала обох синів до грудей, і приєднався до гурту чоловіків. Загед поклав руку на його голову, промовив:

— Це мій син Амед.

— А інший хлопець? — запитав чоловік із пістолетом-автоматом.

— То Азіз, його брат-близнюк.

Вони залишились до вечора. Загед показав їм руїни батьківського будинку. Вони всі звернули погляди до гори, неначе шукали в небі слід тієї бомби. Тамара приготувала чай. Вона відіслала дітей до їхньої кімнати. Пізніше Амед і Азіз бачили через вікно, як чоловік із пістолетом-кулеметом ходив до джипа і за кілька хвилин повернувся з якимось мішком у