Читати книгу - "Дитя рок-н-ролу (дитинство Джеймса Пола Маккартні), Шевченко Наталія та Олександр"

вона тебе, сподіваюсь, не б'є?

Тут слід сказати, що в ті часи фізичні покарання в школі були звичними. Дозволяли їх собі й приватні вчителі. Минуло ще досить багато часу, перш ніж бити дітей по руках чи різками в Англії заборонили.

— Ні, тату, але я... у мене нічого не виходить! Я боюся піаніно!

-Ти... що? — містер Маккартні вухам своїм не вірив.

— Я боюся його, боюся! Воно таке велике, чорне, таке страшне! Воно так бринькає! Тату, можна мені більше не ходити на ці уроки?

— Поле, я навіть чути цього не хочу! — розгнівався батько. — Ти будеш ходити на ці заняття ще місяць! Або й два! Стільки, скільки потрібно, щоб ти остаточно позбувся всіх дурних думок про ці чудернацькі страхи! Ще бракувало, аби мій син боявся брязкання! Ну, просто в голові не вкладається! — і Джим знову взявся за газету, показуючи цим, що розмову закінчено.

Полі навчався ще півтора місяці, аж доки у міс Діани

S не з'явився новий учень, і безпідставний "страх" малого хитруна перед великим чорним піаніно зник, неначе й не було. Учителька не дуже дивувалася наполегливості містера Маккартні щодо синових занять. "Впертий, як і всі ірландці", — думала вона. Місіс Стюарт так ніколи й не дізналася, чому насправді ці марні уроки тривали так довго.

А Полі, попри те, що давно виріс і став сером Маккартні, так досі й не знає нотної грамоти.

ПОЛІ ТА ШКІЛЬНЕ НАВЧАННЯ

Ліверпульська середня школа, в якій навчався Полі, була найвідомішою з усіх міських шкіл і називалася пиш— но та урочисто — Ліверпульський інститут. Аби потрапити туди на навчання після початкової школи, слід було скласти вельми непрості вступні іспити. З цим завданням Полі впорався блискуче, набравши на іспитах одинадцять з половиною балів із дванадцяти можливих.

— Це дуже, дуже добре, — втішився Джим, почувши цю новину від своєї дружини. Самого Поллі батько хвалити не став — боявся розбещувати. Містер Маккартні вважав, що хвалити дітей слід лише у крайніх випадках. Мері ж з цього приводу мала зовсім іншу думку.

— Мій талановитий хлопчику, — прошепотіла вона, вкриваючи Поллі ковдрою на ніч. — Я так тобою пишаюся!

Полі, який ще не встиг заснути, хутко розплющив очі.

— Дякую, мамо... А в чому ж мій талант?

— Про це можеш знати тільки ти, синку. Ти, і більш ніхто. А я знаю напевне лиш одне — такі здібності Бог ніколи не дає абикому чи просто так.

Хлопчик і справді демонстрував непересічні здібності. Англійська мова та література, живопис та латина, математика й фізика — усі предмети давалися йому надзвичайно легко. Полі навчався, граючись, і навіть примудрявся робити уроки та разом із цим дивитися телевізор.

Містер Маккартні протестував.

— Неможливо як слід зробити дві справи одночасно.

— Це ще чому? — дивувався Полі.

— Я поясню тобі, чому, — не витримав якось татко. — Покажи мені те домашнє завдання, яке ти виконував, дивлячись новини.

Полі показав. Домашнім завданням виявився твір, за який хлопчик згодом отримав спеціальну премію Коронації — книгу під назвою "Сім королев Англії". Містер Джим переглянув твір спочатку побіжно, потім — уважніше, а тоді зручно вмостився в улюбленому кріслі й перечитав синову роботу всю, від початку й до кінця.

— Непогано, — визнав Джим. — А тепер розкажи мені, що трапилося в світі.

І Полі розповів усе, що почув у новинах — з подробицями.

— Грім мене побий, Мері! — скаржився дружині за вечерею містер Маккартні. — Я не мав що сказати! Стояв, наче телепень, і блимав очима. А Полі блимав очима на мене. Врешті-решт, довелося визнати, що так, мій син уміє робити дві справи водночас.

Мері засміялася.

— Хотіла б я це побачити!

Ще Полі дуже добре малював. Він витрачав кишенькові гроші та шкільні премії на книги з сучасного живопису, а його малюнок церкви святого Ейдена посів перше місце на шкільному конкурсі. Полі дуже цим пишався. Одного разу він спитав батька:

— Як ти гадаєш, тату, ким краще бути — письменником чи художником?

Містер Маккартні замислився.

— Це тобі вирішувати, — відповів він нарешті. — Головне — щоб люди поважали тебе і те, що ти робиш, і аби ти справді заслуговував на цю повагу. А ще — завжди будь джентльменом, синку.

— А що це значить?

— Це значить — навіть наодинці з собою чини так, ніби тебе всі бачать.

Тепер замислився Полі.

— Схоже, в цих джентльменів не надто веселе життя.

— Життя, взагалі, не надто весела штука, — підтвердив Джим. — Але ти завжди матимеш сили та можливості зробити його кращим. Усе залежить від тебе.

Слова батька Полі сприйняв доволі несподіваним чином. Подумки переглянувши усю свою шкільну програму, він дійшов висновку, що більшість предметів зовсім не знадобляться йому в майбутньому житті, і... просто перестав їх вчити. Буквально за рік його оцінки з відмінних перетворилися на задовільні. Батьки запанікували.

— Що з тобою, синку? — допитувалася мама Мері. — Що сталося? Ти хворієш? Чи, може, закохався? Скажи мені, будь ласка, мені ти можеш сказати все, я тебе зрозумію!

— Нічого не трапилося, мамо. Я просто не бажаю марнувати час на те, що мені ніколи не знадобиться!

— Ти не можеш точно знати, що тобі знадобиться, а що — ні! — стояла на своєму Мері. Але й Полі не відступав.

— А ось і можу! Письменнику не потрібна фізика! А художнику ні до чого латина! Я не хочу бути лікарем, і не збираюся виписувати рецепти! Більшість наших вчителів або переповідають, як вони провели літо чи як служили в армії, або б'ють нас лінійками по руках! Набридло!

Мама Мері погладила Полі по голові.

— А чому б нам не перевести тебе до іншої школи?

— А чому б вам не дати мені спокій? — пробурмотів хлопчик. На його чималий подив, так і сталося. Батьки більше ніколи не дорікали за погані оцінки і стежили лише за тим, аби син просто ходив до школи. Вони усе ж хотіли, щоб Пол отримав атестат.

— Полі за характером — викапана Мері, — часто повторював містер Джим у розмовах з друзями. — Усі гадають, що він такий милий, спокійний, вихований... Власне, так воно і є. Та ніхто й ніщо не зможе збити його з пантелику, коли він прийняв якесь рішення. Він нікому він не дозволяє тиснути на себе. Ні мені, ні матері. І хай там що, це мені в ньому й подобається!

Зараз у Ліверпульському інституті зберігається парта, за якою сидів сам Пол Маккартні. Будь-хто, від директора до наймолодшого учня, охоче та дуже детально розповість вам про успіхи Полі в навчанні, про його старанність та його мистецький талант.

Але майже напевне ніхто і слова не скаже про занедбану латину.

ПОЛІ ТА ЧАРІВНА ГІТАРА

Полу щойно виповнилося чотирнадцять, коли родину Маккартні спіткало величезне горе. Одного разу, повернувшись зі школи раніше, ніж звичайно, Полі побачив, як гірко плаче його мама. Хлопчик стривожився, подумавши, що це через нього. Швиденько перебрав у пам'яті всі свої витівки, але не знайшов нічого, що могло б викликати ці неньчині сльози. Давно минули часи, коли він передражнював маму, що намагалася привчити його правильно вимовляти слова, чи у відповідь на яке-небудь, найчастіше цілком заслужене покарання обрізав торочки на шторах у спальні батьків. Отже, це Майкл, вирішив Полі. Знову брат щось устругнув, просто шибайголова, та й годі! Полі нічого не питав у мами, натомість увечері влаштував Майклу справжнісінький допит.

— Зізнавайся, що ти накоїв цього разу?!

— Аж нічого! — забожився Майкл. — Я навіть отримав дванадцять балів з історії Англії.

— Це чудово, але сумніваюся, що мама плакала від щастя.

— Можливо, тато зробив чи сказав щось погане? — припустив Майкл. Полі зітхнув.

— Навряд, але якщо й так, ми про це ніколи не дізнаємося.

Однак дуже скоро вони про все дізналися, і ця правда була дуже важка для Полі. Лікарі виявили у місіс Маккартні серйозну хворобу — рак грудей. її давно турбували сильні болі, але вона не надавала їм значення, сподіваючись на те, що все минеться саме собою. Мері зробили операцію, але вона не допомогла, бо недуга зайшла надто далеко.

— Я так не хочу йти від хлопчиків, Джиме, — прошепотіла Мері до чоловіка, коли той забирав її з лікарні. Містер Маккартні заплакав.

А через кілька тижнів мама Пола та Майкла померла.

Джим став удівцем, лишився з двома дітьми на руках і в пам'ять про Мері заприсягнувся вивести їх в люди. Він дуже страждав, мучився й Майкл, та найбільше за мамою побивався Полі. Хлопець схуд, майже нічого не їв, остаточно занедбав навчання і часто плакав. Від матері Полі успадкував дар тихої дипломатії, вміння працювати та відданість тій справі, якою займався. Майкл навіть дражнив Полі "матусиним мазунчиком". Раніше старший брат сердився, коли чув таке, але тепер залюбки слухав би це з ранку до ночі. Ось тільки матусі в нього більше не було.

Минуло кілька тижнів, і Полі прийшов до тата з проханням купити йому гітару.

— Хочу навчитися музиці.

— Ти вже вчився, — відповів батько, — і чим це закінчилося? Пшиком! Згадай, як ти боявся піаніно. А та труба, що її подарував тобі кузен Ян? Спочатку ти дмухав у неї не з того боку, а потім узагалі закинув кудись в комірчину. А гітара, між іншим, коштує дуже дорого. Фунтів п'ятнадцять, не менше. Ми й так зараз у скруті. Я не хочу, аби гітару спіткала доля кузенової труби.

— Не спіткає. Купи мені гітару, тату.

І Полі отримав свою гітару в подарунок на Різдво. Він займався із великим завзяттям, але спочатку нічого не виходило. Полі стирав пальці до крові, вправляючись без упину, але замість веселої музики струни лише глухо стогнали, і хлопчик ніяк не міг зрозуміти, у чому ж тут справа? Що він робить не так? Полі скрізь тягав із собою гітару і намагався грати усюди: у ванні, в туалеті, в кухні за сніданком — але все було марно.

Тато Джим лише головою хитав.

— П'ятнадцять фунтів коту під хвіст. Я так і думав. Саме цього я й боявся...

І ось, коли Пол вже остаточно зневірився, вирішивши, що він ніколи не навчиться грати, як слід, хлопчику наснилася мама Мері. І сказала:

— Тобі потрібна особлива гітара, синку. Чарівна.

— Не буває чарівних гітар, — заперечив Полі.

— Ще й як бувають, — запевнила мама. — Тільки їх, на відміну від чарівних паличок, треба робити самим. І тоді ці гітари співатимуть воістину прекрасні пісні, з твоєю допомогою. У тебе все вийде, любий.

Того ранку Полі прокинувся з усмішкою — уперше від дня смерті матері.