Читати книгу - "Отаман Воля, Храплива-Щур Леся"

Я справді не стрінув ще досі нікого, хто вмів би давати людям стільки доброти, хоч сама вона її ледве чи знає.

- Чому?

- Її батьки зостались у Львові. Вона була в дивізійних медсестрах. Вісток від батьків немає... Іван здригнувся, але не сказав нічого.

- А не одружується, бо не може забути свого судженого, що згинув під Бродами...

Іван піднявся на лікті:

- Згинув?

- Почула від очевидця, що його поцілили відламки ручної Гранати — просто в лице.

- Як її на ім'я? — знетерпеливився Іван.

- Марія... — відповів ніби байдуже.

Іван сів на ліжку, що загрозливо затріщало.

- А на прізвище? На прізвище?!

- Лисовецька...

- Боже, Міма! — Іван зірвався на рівні ноги.

- Так, Міма... — і Романові стало нараз дуже жаль, що ця хвилина могла бути лише один раз.

- Ромку, ходім до неї!

Насилу здержав його:

- Та пожди, гов!

Рвонувся:

- Я не буду ждати!

- Хочеш іти до Міми ось так — у піжамі?..

Стояли один проти одного і сміялися так сердечно, як сміялися, може, тільки колись у дитячі роки, коли життя було таке безжурне!

Минала хвилина, а вони все ще сміялися до сліз, коли нараз... Ніби нічого. Іван тільки захлинувся від сміху і почав кашляти. Але через хвилину схопився за груди, а кашель стрясав ним дедалі частіше. Шрам на лиці почервонів, і жили на висках набрякли. Похитнувся і був би впав, якби Роман не підхопив його. Притягнув ногою крісло і посадив його. Кашель посилювався, і за кожним разом Іванове лице перекривлювалося болем.

- Іване, я біжу по лікаря!

Не міг промовити ані слова, тільки нетерпелив відмахнувся рукою.

- То я попрошу сюди Міму... Вона тебе вилікує: вона все зуміє... — швидко говорив Роман, сам не свій від страху.

Але Іван тільки схопив його за рукав, поглянув благально і знов зайшовся кашлем.

- Ні, ні, коли не хочеш, я нікуди не піду!

- Ну, бачиш, тобі вже краще... Зараз буде все в порядку. Тобі треба покластися... Так, обіприся добре на мене. Добре обіприся, не бійся...

Іван лежав, простягнувшися, на ліжку і очима без всякого виразу глядів на стелю.

- Іване, може, подати тобі води?

Тихо.

- Іване...

- Бачиш... бачиш, яка потіха буде з мене вам усім... (Віддихав скоро і нерівно)... і... і Мімі...

- Ото знайшов добрий час, щоб цим журитися! Не говори... не говори так багато, щоб знов...

І Роман знову злякався того порожнього погляду на стелю. Сів біля нього, поправив накривало.

- Іва', ти чуєш, як шумлять смереки?

- Де? — вишептав насилу.

- Кругом нас... Папороті по коліна, а по хвої так легко ступати... Стовбури дерев рожевіють у ранковому сонці...

Не міг розпізнати: чув його Іван, чи ні?

- Зійдемо на край ліса. Бачиш: село... ґражди, вориння, церковця під гонтами... (Сам добре не розумів, що хоче сказати, але знав, що мусів говорити). — Дзвонять дзвони...

Лице Івана було нерухоме, і тільки уста заворушилися:

- Дзвони забрали...

- Не всі, Іване! Ще досить їх похованих: по днах ставів, у землі... Я сам помагав не один ховати. А тепер їх повісили на дзвіниці, і вони дзвонять...

- Не заберуть? — спитав здивовано, мов зі сну пробудився.

- Ні, їх уже немає! Ти розумієш: це ж ранок, поворот, воля!

Іван підвівся трохи і зараз же впав на подушку.

- Я вже не дійду... — вистогнав.

- Пусте, Івасю! Ми ж не самі... З нами наші малі, оті, що в них в очах спіє наша мрія... Вони кріпкі, як молоді дубки. На них можна обпертися...

- Коли? — кинув ніби байдуже, недбало, але Роман добре вичув, скільки змісту було в цьому питанні.

- У майбутньому, і колись давно... і тепер. Кожною хвилиною нашого життя ми творимо засновки тієї однієї хвилини. Іване, чуєш?..

- Кожною... — повторив як дитина, що з переконанням повторює все, що почує. І примкнув

очі.

Роман піднявся навшпиньках.

Від дверей оглянувся ще раз, як дивляться на святу ікону.

Іван дрімав, а в кутиках зболілих уст блукала усмішка.

Без шелесту відчинив двері і бігцем метнувся до отця Боринського: позичати грошей на лікаря.

У ватрі жевріли поліна, а Орко весь час поправляв щось біля них, але так тихесенько, щоб ніхто не пропустив ні слова...

Перед ватрою красувався на подушці з моху їх напис: "Україна". Хлопці сиділи "по— таборовому" — обнявши коліна руками, а напроти Тамара тулилася до Міми. Христя звинулася клубочком поміж ними і підперла рукою задуману голівку. Борисик і Богдасик блискали очима, мов вовченята, з-за плечей Романа.

А Іван напівлежав, обпершись на рушницю.

Його мазепинку Тамара прикрасила китичкою ягід, що дуже нагадували калину. Ліс поводився якнайтихіше, бо не хотів перешкоджати його словам:

- Тямлю, багато разів доводилося мені сидіти отак біля повстанських ватер. Як ви тепер, спочивали ми біля огню зі зброєю в руках, готові в кожну хвилину свідчити нашими ділами про Правду...

Роман ледве міг повірити, що цей могутній козарлюга був його Іваном. І як він міг ще три дні тому лякатися, що несподівана вістка могла б його...

- Кожне із вас взяло зі собою одну букву. І після довгих подорожей та пригод привезли ви їх сюди і склали з них слово, що й досі було вам законом у вашій праці... Так і ми всі: кожний із нас —

це одна невідривна частинка того Великого, що з сорока п'яти мільйонів творить напис "Україна". Тільки разом мають вони своє значення...

Роман відчував, що на всіх спливає якийсь дивний настрій. Такого ще не було ніколи...

- Ви, Борисе і Богданку, народилися на Словаччині. Ти, Христуню, ледве говорила, коли довелося тобі покидати Батьківщину. Ви всі ледве пам'ятаєте Її. Вона у вас — на межі дитячої казки і дійсности. Проте не можна й думки припустити, щоб через це ми перестали бути отими живими, необхідними частинками України. Ми ними народилися і повинні бути за це вдячні Творцеві...

Роман слухав і сам дивувався, що всі його труди останнього року набирали нового значення, складалися в оправдану внутрішньо цілість...

- Тобі, Христю, розказувала сестричка Міма казку про матір Україну та її донечок, що розбрелися по світі. Вас, старших, учив пан професор про минуле нашої землі. Так і треба! Але затямте, що Україна — це не лише минуле та далеке, не лише казкові спогади дитинства: Україна — це сьогодні, що вимагає від нас постійних зусиль; Україна — це завтра, що буде настільки світле, наскільки ми зуміємо його таким зробити... Тут, де ми живемо, бачите мир і вдоволення. Але для нас, українців, немає ні миру, ні вдоволення, поки не повернемось у звільнену Батьківщину. Для нас існує постійне змагання за Україну: тут, у серцях наших, і там, на землі нашій. І ми знаємо, що в цьому змаганні життя наше гарне, життя наше повне...

Роман глянув крадьком по заслуханих лицях, і на душі його стало спокійно: Отаман був поміж ними!