Читати книгу - "Кедрове Зерно, Франко Петро"

Подорожні мусіли припняти лещета, бо собаки не могли тягнути навантажених санок. Обличче Самоєда спохмурніло, а Товаряков мстився на собаках. Коли раз копнув пса ногою, за те що йшов надто поволи, Любченко не стерпів і смагнув його батогом по обличчі. Розлютований моряк кинувся на юнака з п'ястками. З Любченком прийшлосьби круто, як би не станув поміж ними Петренко. Щоби захистити юнака сказав:

"Собак не можна напружати за надто, бо пічнуть падати, а тоді ми пропали".

Товаряков тільки люто подивився на свого супірника і затиснув п'ястки, але не осмілився кинути на значно сильнійшого противника. Справа ще погіршилася, бо коли Товаряков не міг нічого зробити комендантові, мстився на Любченкові, коли оставали самі. Любченко мусів носити воду, розпалювати, варити, направляти одежу і упряж, ставити шатро, обкидати його снігом, а Товаряков підганяв його кпинами, а то й штурханцями. Якась гордість не позволяла Любченкові скаржитися перед Петренком.

Здоровлєе досі не покидало подорожніх, але коли запаси взяті з корабля почали вичерпуватися, червоні щоки Товарякова зблідли скоро. Помимо доброго прикладу команданта ніяк не міг звикнути до полярної їжі: трану і мяса. По двох місяцях його щоки почали пухнути: перші обяви цинги. Враз із недугою його характер ще погіршився. Особливо часто насміхався з Любченка, що все ще не міг глядіти як Зерно клалася побіч Петренка.

"А, та се тобі зависно", кпив з юнака моряк, "ти би мабуть і сам не був від того, ге, ге, ге!"

"Мовчи, а не то..." і малі пястуки затискалися, а очи блищали.

"А ну, ну, та ти навіть до дівчини не доберешся", кпив немилосердно моряк. З дня на день положення гіршало. Любченко не міг терпіти присутности не тільки моряка і Зерна, але також Петренка. Сидів у своїм кутку і латав одежу. Коли глянув, то все з нахмареними бровами. Особливо ненависно глядів на чорноволосу Самоєдку з дещо скісними очима, що ні на крок не відступала від свойого пана. Раз навіть Петренко помітив як Любченько потряс ножем за Зерном.

"І до чого та зависть дійде?" думав собі Петренко. Помимо морозів і снігів подорож посувалася. Повернули на схід і по трьох місяцях станули перед кварцяними скелями, що давали чудовий захист перед диким, жахливим вітром, що наче чорт дув з півночи. Ах! як любо спалося у затишній сніговій хаті. Петренко писав денник, а прочі учасники були заняті своєю працею. Зерно пішла з сіткою до річки, де була пробита полонка. Петренко записував і думав, як то колись будуть читати сі записки та гордитися ними, як героями, що відкрили копальні золота, а вони... всі разом і кождий з окрема! кілько то вони мають хиб і недостач! От хоч би взяти того Товарякова. Чи ж се не худобина? Чи не найліпший ще, поміж ними отой так званий дикий Самоєд, той правдивий герой тої тундри? Петренко підняв голову: ні, його ще не було з полювання. Тільки завдяки йому виправа досі не пропала. Моряк почав знов кпити і насміхатися з Любченка, що не стерпів, і вибіг з хати, кинувши якесь прокляттє крізь затиснені зуби. Петренко, з примусу психольог, знав, що такі дикі очи не ворожать нічого доброго. Але що міг зробити? Треба було довести виправу до кінця. Схилив голову і знов почав записувати. Враз через шум бурі дійшов до слуху моряків якийсь крик. Мусів бути страшний, коли заглушив навіть на хвилину північного демона. Крик, крізь який почувалися розпука і жах, наближався. Враз у хаті наче на крилах того крику появився Любченко. Його обличчє було смертельно бліде, очи разширені, уста посинілі. Враз підняв руки над головою і зі страшним стогоном кинувся на свою лежу. Моряки наче задубілі дивилися на шкіру, що прикривала вхід, наче би там мала появитися розвязка. В дверях станув Олень.

"Зоря. Зерно Кедру. Вбита. Коло полонки. Кров, кров, кров". Його руки дріжали. З грудий виривався не то стогін, не то рев медведя.

Всі три побігли через рев бурі на річку, де коло полонки лежав труп Зерна. Одежа була майже зірвана з грудей, і груди розпанахані аж до серця її власним великим ножем. Лежала серед калюжі червоної крови. Самоєд почав над трупом голосити свої заклинання.

"Любченко!" сказав моряк.

Справді! хтож инший міг би се вчинити? Подорожні находилися серед безконечної пустелі. Се мусів бути Любченко. А одначе той страшний удар? Петренко положив руку на плече Самоєда.

"Брате. Ти будеш пімщений!"

Але се запевнення не подобалося Самоєдови. Сеж був дикун. Потряс головою. Пімста? Хто говорить про пімсту? Тільки судьба рішає і злі демони. Прогнівив злих, а не вблагав добрих. Може тим, що прилучився до білих? Мусить тепер похоронити її в найкращій одежі на олени. Такий звичай в їх роді! Вбє оленя але не людину. Справедливість? Ні, ні, не хоче справедливости. За три дні відбуде похоронний обряд, а тоді підуть дальше.

"Так, Оленю, остав справедливість білих. Око за око, зуб за зуб. Се наш закон". Самоєд похитав головою і попав у цілковиту апатію. Моряк відтягнув Петренка, і оба подалися до хати. Що робити з убийником? Віддати в руки справедливости? Але ж бо до тої справедливости ще з пятьсот кільометрів, принайменше до парохода.

"Що задумуєте зробити, Іване Івановичу?" запитав моряк, коли зайшли в тишу.

"Він божевільний. Се ж на холодно було би звірством, а прецінь Любченко хоч горячий, не здатний на се".

"А зависть?"

Оба замовки і переповзли на руках і ногах через вузкий і низький прохід, З їх приходом Любченко схопився з лежі і скрикнув безтямним голосом:

"Що там сталося?"

Побіліле обличче Петренка було грізно нахмарене, але моряк кинувся на Любченка з затисненим пястуком!

"А ти безличнику!"

Одначе Петренко спинив моряка!

"Остав, се моя справа!" і звернувся до Любченка:

"Ми як раз бачили Кедрове Зерно, зарізану в звірський спосіб, як се дуже добре знаєш?"

"Зарізана?" Любченко вимовив се слово з таким жахом, що моряк знов хотів кинутися на "того нікчемника".

"На жаль, нема сумніву що до особи вбійника", продовжав Петренко, "і ми обіцяли Самоєдови справедливість. Нашу справедливість! кров за кров".

Любченко почав дріжати і глядів то на одного, то на другого, наче не розуміючи. Підняв обі руки до голови, приложив до горла наче для борони і простогнав:

"Я… я…"

Спокійно, тихо продовжав Петренко:

"Вправді тут у пустелі до справедливости далеко, але де є двох европейців, там хочуть її бачити. Чи ти маєш свій револьвер? Або може маю позичити тобі свій?"

Майже діточі очі юнака видивилися на Петренка. Запанувала на хвилину мертва тиша. З трудом проговорив, ковтаючи:

"Чи думаєте, – хочете, щоби я сам себе?"

Петренко спустив очи до землі. Чи ж сі очи того юнака знали що небудь про злочин? Але мертва Кедрове Зерно кричала о пімсту. Чув її голос в ухах. Дзвенів як пошум фуґи. А грубий голос Товарякова вдарив як обух:

"Кров за кров. Ось наш закон. І коли ти не…"

"Але ж бо я не зробив сього", прошептав Любченко.

"Отже хто? ти драбе , може Олень?" Любченко звернувся до інженіра:

"Чи вірите дійсно, що то я зробив?"

"Мушу. Бачиш, ти зробив се в нападі якогось божевілля, на вид ненависної дівчини. Так діється у всіх майже злочинах. Се не зміняє ані факту, ані кари. Чи тут, чи там на пароході. Чи хочеш чекати аж на парохід?"

Але Любченько хлипав важко. "Ви сього не зробите, прецінь то не я. Я думав що ви мій приятель. Я..."

"Аж недобре меві робиться!" гукнув Товаряков, але Петренкови зробилося жаль того хлопця із тими лагідними очима. Таж він не почував цілої грози поповненого злочину і не відчував страху перед смертю. Вразило його тільки жадання команданта наложити руку на себе самого. Дійсно дивне жаданнє… приятеля.

"Я ж хотів облекшити тобі судьбу", сказав Петренко.

"Розумію, але ж бо я не вчинив сього".

Оба не були приготовані на таку оборону. Сподівалися усього иншого. Се була якась глупота.

"Та чи ти знаєш, убийнику, чого ти хочеш? Ти дійсно бажаєш, щоби ми тягнули тебе, проклятого злодюгу, цілі місяці з собою аж до правдивого суду, що все одно тебе повісить?"

"Так", сказав юнак, "не наложу на себе руки, щоби вам догодити".

Товаряков дико розреготався:

"Пожди, я вже доведу тебе до того, що зміниш погляд. Життя затяжить тобі дуще чим смерть".

"Не смієш мені нічого вдіяти, бо ще раз кажу, що я невинен".

Потяглися довгі, довгі ночи. Навіть ярке північне сяєво не розпорошувало тої темряви, що налягла на тих трьох подорожників.

Олень відійшов зі зламаним серцем до свого племени. Петренко був мовчазний і неприступний, моряк ще більше жорстокий. Частенько приходилося тягнути санки з виснаженими собаками. Їжі було обмаль. Уся найтяща праця спадала на юнака. В день мусів їхати на лещетах та протоптувати слід собакам, на стоянках зносити та розкладати вантаж, ставити шатро, обгортати снігом, варити, прятати, направляти одежу. Але юнак не подавався. Робив усе радо, оскільки ставало сил. Коли падав з утоми, Товаряков, наче удар бича, кидав словами:

"Як хочеш, можеш забиратися!"

Раз юнак не зміг перетягнути санок через кучугуру і остав по заду. Доволікся до стоянки, коли вже все було готове. Петренко пішов з рушницею на полювання, а Товаряков приймив юнака страшним ударом бича. Втомлений юнак заскімлів і хитким кроком подався у тайґу.

"А не заблуди!" гукав моряк, "ждемо з вечерею".

За годину вернув командант.

"Сьогодня дещо більше їжі", сказав моряк, "бо юнак пішов собі в тайґу".

"Пішов собі?" перепитав Петренко з деяким острахом.

"Я його змусив до сього. А ви що, вдуріли? Хочете за ним шукати?"

"Не можу його так оставити".

"Але ж бо ви самі…"

"Не перечу. З горяча. Але ж бо він не почувається до вини. Вчинок у приступі божевілля не карається. Як хорий, то не винний. Ми прожили з ним ряд місяців, і мусимо відставити його до берега".

"В нас мало їжі", сказав моряк, "а кілько се мене коштувало праці, заки пішов у тайґу. Я вас не пущу".

Одначе Петренко відкинув моряка як ляльку і з вожаком подався у ліс. Пес біг жваво слідом і за чверть години гавкнув. Петренко станув над простягненим юнаком. Приложив руку до голови. Була зимна, і обличчє було бліде. Встромив руку за пазуху. Серце билося. Влив до горла міцної горілки. Юнак зітхнув важко і отворив очи. Схопився із легеньким окриком і почервонів густо, коли помітив отверті груди.

"Чому ж ви мене не оставили? Я почав уже засипляти так солодко.