Читати книгу - "Кедрове Зерно, Франко Петро"

Чому ви прийшли до мене?"

"Ходім до табору!"

"Радше оставте мене тут".

"Ні, ні, впрочім, не вірю у ва… твою вину!"

Дорога повернула на північ. Життє стало ваще. Скупий харч вистарчав ледви. Посувалися дуже поволи. На одній стоянці найшов їх Великий Олень.

"Найшла убийник Кедрового Зерна!"

Здивування відбилося на обличчах подорожних. Командант поступив до юнака: "Прости нам, Любченку!"

"Прощаю вам!" сказав юнак.

Самоєд почав живо оповідати, як се сталося. Кунак, погана людина, всі племена викинули його, волочився сам тайґою. Переходив коло золотих скель. Хотів узяти Кедрове Зерно. Не далася. Вбив. Вітер завіяв сліди. Прийшов до племени. Коли Великий Олень вернув, запитав шаманя. Шамань зібрав усіх і закляв духи. Білий медвідь із пятьма головами люто гаркотів над зібраними. Горе виновникови! Кістку по кістці буде з нього вимотувати. Страшно гудів бубон чародія. Кунак скрикнув із страху і признався до всього.

Товарякова прийшлося везти. Ярини не було, ліків не було також, і години моряка були почислені. Юнак пересиджував коло недужого, що в горячці бурмотів якісь слова. В ясну хвилину сказав до юнака:

"Я все був жорстокий. Се з піянства. Бідна моя жінка. Я вже надто бив її неповинно. Один тяжкий непрощений гріх беру з собою..."

"Прощений", сказав юнак лагідним голосом. "Я простила тобі".

"Простила? Хиба ти…" очи вмираючого заблестіли живо.

"Ти не пізнав мене. Десять літ праці на курсах змінили мене, окрім того малі скількости парафіни в околиці носа".

Коли Петренко вернув із полювання, моряка вже не було в живих. Належало спішитися, бо весна почала топити сніги і добиратися до ледів безчисленних річок. Використовували ранні приморозки. Коли станули над морем, могутні вітри кришили останки ледів. Парохода не було. Не було також нікого з учасників прочих виправ.

Петренко поставив шатро. Щоденні полювання тримали подорожвіх на силах. Воздухом потягало тепло, і скоро береги заливу покрилися цвітами.

На найвищому місці прибережної скелі поставив Петренко високу жердку з полотном, а побіч розложив великий вогонь, щоби хоч димом дати знати про присутність людей у заливі. Коли сходив зі скелі, помітив, як Любченко збирав квітки та вязав їх у вінок. Станув неожидано перед ним, і знов румянець покрив щоки юнака.

"Чи не думаєте, пані, що се вас зраджує?" запитав Петренко.

"Хоча маю вражіння", сказала жінка, "ви знали хто я, від хвилі, коли збудили мене в тайзі". "Так, се правда. Опісля я чув вашу розмову з покійним чоловіком, принайменше частину. Але скажіть мені, чому ви так ненавиділи бідне Кедрове Зерно?"

"Бо, знаєте, я любила вас!"

"Як то любила? Аж до хвилі...?"

"Так, аж до хвилі, коли ви подали мені свій револьвер, щоби я поповнила самосуд".

"Так, командант виправи має деколи страшний обов'язок".

"Се легко сказати. Ви любили Кедрове Зерно".

Петренко задумався: "Мабуть не дуже, се ж іще була дитина. Але поясніть мені, як і головно пощо пішли ви з виправою?"

"Я прочитала, що йде мій чоловік, і рішила ще раз придивитися йому з близька. Я все таки бажала вернути до нього. Але се що я побачила…"

"Так, але чому ви не призналися, там, під скелями, що ви жінка. Се було би вас виправдало, бо жінка не могла завдати такого страшного удару".

"Я не могла, бо ж знаєте, я втекла від чоловіка, і коли б він пізнав мене там, то міг би виступити знов із своїми правами, а я… я… не любила вже тоді його. Стримувала мене від вас нещасна Самоєдка. Мені все здавалося, що се більше, чим приязнь, більше, чим обовязки команданта..."

"Ні, на пароході я був би окупив свою свободу відповідними дарунками. Але знаєте, десь за чверть години приплине вже сюди парохід, з гори я вже бачив його цілком виразно. Вправді ви розчарувалися, що до всіх мущин, але коли маєте охоту попробувати ще раз..."

Ізза закрута скелі появився човен і дужий голесс гукнув:

"А гой, Іване Івановичу! А ми вже були певні, що не побачимося. Се ми вже в друге перепливаємо сюди".

Човен мягко втиснувся на прибережний пісок.