Читати книгу - "Повість про Боцмана Смолу, Ткач Дмитро"

А воно не було сердитим. І очі не були грізними. Швидше строга доброзичливість спалахувала в них, коли вони на коротку мить зупинялися на боцманові. Тільки голос гримів так, що склянка у підвісному підстаканни-ку тонко співала.

Довго ще командир корабля перемивав 'боцманові кісточки, і довго ще Смола стояв, німий та покірний, і то червонів, то блід. Ніколи ще йому не дорікали за мідяшку та шлюпки. Сором, боцмане Смола,— що чують твої вуха і що бачать твої очі!

Коли, нарешті, командир змовк і сів у крісло, боцман глухо запитав:

— Тепер уже можна йти, товаришу капітан третього рангу?

— Ідіть, боцмане! — відповів Журба і провів його спину аж до порога довгим усміхненим поглядом.

5. КОМАНДИР ПОХВАЛИВ БОЦМАНА СМОЛУ

Наступним днем була субота — день великого прибирання. З п'ятої години ранку, тобто з побудки, команда корабля раптом побачила боцмана Смолу таким, яким він був раніше.

Гасом, потім гарячою водою з милом шмарували спардек, стара шарова фарба обновлювалась і ставала небесного кольору. Палубу швабрили соляром (мастило), і вона жирно й чисто заблищала. Але боцман Смола з'являвся в усіх закутках корабля, і густий голос, що не терпів будь-яких заперечень, гримів:

— Мляво працюєте, кноп фолрепний! Товаришу Маслянко, так тільки вальси танцюють, а не палубу швабрять!

— Та я ж тру, аж іскри летять,— підіймав спітніле обличчя Маслянко.

— В таких випадках говорять "єсть", товаришу Маслянко!

— Єсть,— відповів матрос і, поплювавши на долоні, брався терти палубу дужче.

Один тільки Крихта не боявся боцманового всевидящого ока. Він варив борщ і макарони по-флотськи і, підморгуючи до товаришів з відчинених дверей камбуза хитрою бровою, наспівував пісню про те, що "любив дівчину моряк, завжди був їй дуже радий, а вона йому ніяк".

До обіду корабель неначе вдруге народився: блищав вимитими бортами, сяяв палубою і мідяшкою.

Журба оглянув корабель. Йому більше нічого не лишалось робити, як похвалити боцмана Смолу.

— Так держать!

— Єсть так держать! — відповів боцман. Потім він так гучно кашлянув, що Маслянко, який стояв у цей час на другому борті корабля, став струнко, а кок Крихта зачинився в кам-бузі...

6. НА ТЕ ВІН І БОЦМАН СМОЛА

Обід проходив весело. Кожна річ на кораблі наче говорила іншій: "Дивись, я краща за тебе, красивіша й охайніша". Та раптом над круглими люками, що ведуть в кубрики, немов розсипався срібний горох. То розсильний засвистів у дудку й ви-гукнув:

— Корабель приготувати до походу!

Червонофлотці, які мали намір ввечері піти до міста, змушені були сховати одяг. Боцман Смола витяг з кишені папірець, на якому було написано: "Сьогодні чекаю. Олеся", і з жалем засунув його знову в кишеню.

Перспектива вийти в море окрилює кожного моряка.

Той, хто ніколи не переживав гострих і хвилюючих годин боротьби із штормом, хто не бачив, як тоне або горить ворожий корабель від твого снаряда,— той не може зрозуміти радості й піднесення, які переживає моряк перед виходом у море. Розправляються плечі, в грудях росте високе почуття гордості.

Коли відшвартувались, заступник командира корабля обійшов бойові пости. Він розповів, що наш підводний човен торпедував два німецьких транспорти. Ворожі катери скинули глибинні бомби і пошкодили його. Пізніше, коли катери пішли, гадаючи, що потопили човна, він виплив на поверхню, але йти своїм ходом не може.

— Наше завдання — знайти човен і привести його на базу...

* * *

Зустрілися з човном другого дня на світанку. Він лежав на воді, як велетенський дельфін.

Команда човна, вишикувавшись на борту, радісно привітала корабель. Потім почалася важка робота з буксируванням.

Боцман Смола стояв на юті (кормова частина палуби) з буксирним кінцем і пильно стежив за командирським містком, ждучи наказу.

— На човні! Приготуйтесь прийняти буксир! — крикнув Журба.

Але море зрадливе. Велетенська кипуча хвиля почала роздуватися, наче її розпирало зсередини, підіймаючи на своєму горбі корабель. Він ліз догори, тоді як човен опускався чимраз нижче. Зараз корабель почне провалюватись у водяну безодню, а човен, підкинутий хвилею, поповзе вгору, і ...удар неминучий.

Дзенькнув телеграф, корабель застогнав усім своїм залізним тілом, стрибнув уперед. З ходового містка долинув голос:

— Подати буксир.

Боцман махнув рукою. В повітрі промайнув трос і, розкручуючись, упав на палубу підводного човна. Ще хвилина — і він покірно пішов за кораблем.

О 17-й годині, коли на обрії показалась синя смужка землі, у вахтовому журналі з'явився запис, зроблений рукою командира корабля:

"5 нім. літаків типу "Ю-88" ідуть в атаку. Приймаю бій. Журба".

Опісля, коли боцмана Смолу попросили розповісти про подробиці бою, він відповів:

— Бій як бій. Що в ньому? Не перший і не останній.

Він не розповів про те, як зенітник Попадайко збив фашистський літак, як осколок бомби, що розірвалася біля борту, врізався йому, боцманові, в руку і він стріляв однією рукою, бо Попадайка вибуховою хвилею потім кинуло аж під кормовий місток.

Коли до боцмана підбіг корабельний лікар і крикнув йому: "Ви поранені, боцмане", він не почув цих слів. Йому дуже хотілося збити ще один літак, але очі застилало рожевим туманом і приціл дрижав. Тоді лікар, за обов'язком служби, вдруге запропонував йому свої послуги, і боцман повернув до нього сіре обличчя.

— Що ви говорите, лікарю?

— Рука...

— Ага, рука! — тихо сказав боцман Смола і, бліднучи, опустився на палубу.

Коли лікар почав робити перев'язку, він заскрипів зубами і, непритомніючи, прошепотів:

— Ах... кноп фалрепний...

7. ОТ ТОБІ Й "КАВЕРЗА"!..

З вікна госпіталю було видно море. А боцманові більше нічого й не треба. Лежить і весь день очей з нього не зводить.

— Де він тут, наш герой?

Голос, що пролунав у коридорі, належав, безперечно, командирові корабля Журбі. Далі Смола змушений був схопитись рукою за серце. Він почув, як Олеся зауважила:

— Тату, не кричи. Може, йому погано.

Обличчя боцмана, що, мабуть, уперше за його службу на флоті було непоголене, спалахнуло вогнем. Язик перестав підкорятися голові і мимоволі, сам по собі вимовив:

— Мені зовсім добре.

— Ти чуєш? — сказав Журба.— Йому зовсім добре. Я так і знав. Не такої ми, моряки, породи, щоб кінці віддавати. Крихта, Попадайко, Маслянко, підходьте, здоровкайтесь із своїм боцманом.

У двері один по одному просунулись червонофлотці. В руках вони тримали пакунки. Журба почав розв'язувати їх перед боцманом.

— Оце вам ласощі всякі. Я в цьому погано розбираюсь. Це вона все,— кивнув головою на Олесю,— і того, й того йому понесемо.

— Не намовляй, таїїу,— заперечила дівчина,— адже ти сам вибирав яблука й печиво.

— Куди це все мені? Чи я з'їм? — здивувався Смола.

— Є давня приказка: хай краще живіт лопне, ніж добру пропадати,— резонно вставив кок Крихта і запитливо глянув на товаришів: чи так сказав?

А Маслянко, поклавши перед боцманом пухнасті персики, додав:

— Швидше одужуйте, товаришу боцман, а то без вас сумно на кораблі. Попадайко зовсім занепав духом: нікому його, бідного, й вилаяти як слід.

Коли наговорилися досхочу, Журба вислав усіх в коридор.

— Залиште нас удвох з боцманом. Про службові справи поговорити треба.

Олеся і матроси вийшли в коридор. Журба взяв боцмана Смолу за руку.

— Ну що ж? Справлятимемо весілля, боцмане!

— Єсть, справляти весілля, товаришу капітан третього рангу,— тихо сказав Смола.

Журба вийшов у коридор.

— Іди, Олесю, побудь із ним. А ви, хлопці, на корабель! Не слід набридати хворому.

— Єсть! — в один голос відповіли матроси.

Потім Маслянко штовхнув Попадайка ліктем під бік і хитро підморгнув:

— Все ясно? А ти казав — каверза. От тобі й "каверза"!..