Читати книгу - "Не забувай про джерело (збірка), Сухомлинський Василь"

Кілька років на тому місці, де плавали човни й кораблики, весною дзюрчав струмок, а згодом і він засох.

Перетворилося русло ріки на город. Про річку нагадував тільки стовп, до якого ліхтарник за звичкою щовесни прикріплював ліхтар. Але над ним усе рідше збиралися хмари.

Палючі вітри прилітали з пустелі й стукали в хати людей.

Як тільки на землю сідали сутінки, старий ліхтарник ішов на капустяне поле й засвічував на стовпі ліхтар.

Маленький Сергійко і питає:

— Дідусю, навіщо ви засвічуєте ліхтар? Ріки ж давно немає.

— Щоб люди краще бачили свою дурість.

********

НАЙКРАЩА ЛІНІЙКА

Микола й Роман сидять за однією партою. У Миколи за письмові роботи завжди п'ятірки, інколи четвірка. А в Романа — самі трійки.

Ось і сьогодні роздала вчителька зошити з тим диктантом, що вчора писали. У Миколи п'ятірка, а в Романа ніякої оцінки, бо забагато помилок.

Написала вчителька: "Треба краще працювати".

Засумував Роман.

Після уроку мови пішли діти в майстерню. Там був урок ручної праці. Кожному учневі вчитель дав дощечку й загадав зробити лінійку.

Микола й Роман працювали поруч. У Миколи вийшла лінійка крива, кострубата. А в Романа — рівна, гладенька, гарна.

Учитель сказав:

— У Романа лінійка найкраща. Йому ставлю п'ятірку. А тобі, Миколо, ніякої оцінки не можу поставити. Треба краще працювати.

Засумував Микола.

Закінчився урок. Роман просить учителя:

— Дайте мені ту лінійку, що я зробив.

— Бери, — дозволив учитель.

Роман взяв лінійку, приніс її в клас і поклав на парту, поруч із зошитом, у якому за диктант немає ніякої оцінки.

*******

НЕ ЗАБУВАЙ ПРО ДЖЕРЕЛО

Учитель питає: "Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пустир у долині?"

— Бачимо, — відповідають діти.

— Тож послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок, аж до села, що розкинулось ген під горою. Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті всихають... На березі верби росли. У лісі водились білки.

То старовинне козацьке село. Викопали тут ставок запорожці після битви під Жовтими Водами. І поселились на його березі. Та стали помічати, що ставок мулом заносить. Зійшлися селяни на раду й ухвалили: кожен, хто скупався в ставку, мусить набрати відро мулу й винести аж туди, за балку, й висипати в поле.

Люди й дотримувались цієї ухвали. Над ставом, на вербових кілках, висіли дерев'яні відра. Для дорослих чоловіків — великі, для жінок, підлітків — менші, для дітей — маленькі. Тільки той, що був у матері на руках, не віддячував працею за радість і задоволення.

Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна-звідки приїхала в село сім'я — батько, мати, четверо синів і дві дочки. Усіх їх прозвали Неприкаяними. Поселились вони на околиці, недалеко від ставка. І дорослі й діти з весни до осені купалися в ставку, а за відра й не брались.

Спочатку люди якось не звертали на те уваги. А потім стали помічати, що чимало підлітків так само роблять: купаються, а мулу не виносять.

Старі люди бралися повчати молодь: "Що ж ви робите?"

А підлітки їм:

— Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх...

Лихий призвід — людям заохота. Багато підлітків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив...

Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли. Дерев'яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли.

Старий звичай забули.

Кожному думалось: "На мій вік вистачить". Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур'яном. Настав час, коли вода тут затримувалась тільки весною. А потім і того не стало.

І ставок щез. Тільки спогад про нього зберігся. Подумайте над цією бувальщиною, діти. Напившись води, не забувайте про джерело, з якого вона витікає.

*******

НЕ ЗАГУБИВ, А ЗНАЙШОВ

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:

— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.

Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів.

Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився.

Наприкінці робота ішла все краще й краще.

Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.

Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?

— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.

— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?

— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.

— То ти не загубив, а знайшов.

— Що ж я знайшов, тату?

— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

*******

Василь Сухомлинський, Невиховані та виховані, опповідання-казка

НЕВИХОВАНІ Й ВИХОВАНІ

У маленькій сільській школі два класи. На великій перерві діти ідуть до шкільної їдальні.

Куховарка бабуся Марія готує для них молоко. На велику дерев'яну тарілку вона ставить двадцять п'ять склянок молока. Бо в кожному класі — двадцять п'ять учнів.

На стіл бабуся Марія кладе по двадцять п'ять шматочків білого хліба, намазаних маслом.

У їдальні двадцять чотири звичайні склянки, а двадцять п'ята — велика, удвічі більша від звичайної.

Першим заходить у їдальню перший клас. Діти біжать до дерев'яної тарілки.

Мерщій до великої скланки тягнеться кілька рук, комусь удається її захопити. Ті, кому не пощастило, заздрять щасливому.

Бабуся Марія дивиться на дітей, хитає головою й тихо каже: "Які невиховані ці діти..."

Потім заходить другий клас. Діти, не поспішаючи, беруть звичайні склянки. Велика залишається на тарілці.

Бабуся Марія каже: "Чому ж великої склянки ніхто не бере?"

Підходить котресь несміливе і, ніяковіючи, бере велику склянку.

Бабуся Марія лагідно усміхається й тихо каже: "Які виховані ці діти..."

*******

ПО ОДНОМУ КОВТКУ — НАЙСЛАБКІШИМ

Теплого червневого дня пішли діти до лісу. І сталося так, що тільки один Мишко взяв пляшку води, більше ніхто.

У лісі було жарко. Всім хотілося пити. Вчителька й каже:

— Треба берегти воду. Немає близько ні криниці, ні струмка. Будемо давати по одному ковтку — тільки найслабішим. А сильні й витримані потерплять.

Поставили пляшку з водою в траві під дубом. Довго ходили в лісі, шукали квітку, про яку розповіла вчителька.

У цієї квітки блакитні пелюстки, як весняне небо, а в середині — золота краплинка, мов роса, освітлена сонцем. Знайшли одну-однісіньку квітку, жаль було її зривати...

Зібралися на галявині, слухали казку вчительки, а потім кожен розповідав свою. Пити хотілось усе дужче, але хіба міг хто наважитись підійти до пляшки?

Адже подумають: "ось найслабкіший". Всі трималися, терпіли. Про зоду ніхто не згадував.

Сонце схилилося над лісом. З яру повіяло прохолодою. Вже й додому пора. Всі рушили додому.

Мишко ніс пляшку води. Він запитав:

— Хто хоче пити?

Усі мовчали.

*******

ХАЙ Я БУДУ ВАША, БАБУСЮ

На краю села живе старенька бабуся Марина.

— У неї немає нікого-нікогісінько, — часто говорить матуся маленькій Марійці. Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.

Марійка біжить до бабусі, вітається:

— Добрий день, бабусю.

— Добрий день, Марійко, — радісно відповідає бабуся. — Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки, — он скільки метеликів там літає. Вабить річка, — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла...

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

— Чого ви зітхаєте, бабусю?

— Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька...

— Хай я буду ваша, бабусю, — тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

— Добре, дитинко, будеш моя, — усміхається бабуся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, купається, милується метеликами. А тоді й прибіжить на бабусине подвір'ячко й защебече:

— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!

*******

ХЛІБ — ТО ЛЮДСЬКА ПРАЦЯ

Узяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати.

Підходить дідусь і питає:

— Що це ти робиш, внучку?

Онук похнюпився й не насмілиться очі підвести. Знає, що робить недобре, але сподівався, ніхто не побачить.

— Візьми в руки той шматок хліба, — звелів дідусь. Підібрав онук шматок хліба.

— Є в тебе чиста хусточка?

Витяг онук із кишені чисту хусточку.

— Загорни хліб у хусточку. Онук загорнув хліб у хусточку.

— Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти виростеш і народяться в тебе діти. Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб — це святиня і знущатися над ним гріх.

Дякую вам за науку, дідусю, — тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.

Той шматок хліба він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:

— Це найдорожча цінність — хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб, бо то праця людська.

*******

ХРИЗАНТЕМА Й ЦИБУЛИНА

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою, її квіти шепотіли: "Які ми красиві..."

А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір'я зів'яло, й від неї відгонило гострим духом.

Хризантема зморщила носа й каже:

— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх.

Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою.

Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми.

Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: "Які гарні квіти в Хризантеми!"

Жінка справді підійшла до Хризантеми і сказала:

— Які гарні квіти!.. Хризантема аж танула од утіхи.

Потім жінка нахилилась, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула:

— Яка гарна Цибулина!

Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: "Невже й Цибулина може бути гарна?"

********

ЧОРНОБРИВЦІ

Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі — ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця.

Я питаю:

— Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі? Бабуся всміхнулася й каже: Щоб жити вічно.

Я не міг цього збагнути.