Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

їхній спокій. Пізніше виникли історії про їхню цікавість до людства і спроби створити потаємні аванпости у світі людей. З’явилися перекази про сліди пазурів, помічені вранці біля вікон фермерських садиб, а ще про зникнення людей досить далеко від небезпечних місць. Подейкували про голоси, що наслідували людську мову і зверталися з дивними пропозиціями до самотніх подорожніх на дорогах або лісових стежках, і про дітей, яких до смерті лякало побачене або почуте там, де прадавній ліс підходив до самих порогів людських осель. А в найближчий до нас час, той, що передував відмиранню забобонів і страху перед близькістю страшних місць, складали моторошні розповіді про самітників та відлюдькуватих фермерів, що в якусь мить пережили трагічний за своїми наслідками злам психіки. Про таких казали, що вони «продалися» цим дивним створінням. В одному з північно-східних округів на початку XIX сторіччя виникла навіть своєрідна мода — називати дивакуватих і відлюдькуватих людей прислужниками або союзниками цих потороч.

Що стосується природи цих істот, пояснення тут, зрозуміло, були різні. Їх переважно називали «ті», або «старші», хоча в різних місцевостях і в різний час побутували й інші назви. Переважна більшість пуритан прямо називала їх помічниками диявола і зробила предметом жвавих богословських дискусій. Поселенці з шотландською та ірландською кров’ю, яким дісталися у спадок кельтські легенди, — мешканці Нью-Гемпширу, а також їхні родичі, що завдяки губернатору Вентворту[6] осіли у Вермонті, — пов’язували цих істот зі злими духами і малим народом[7] гір та боліт, захищаючись від них замовляннями, що передавались від покоління до покоління. Однак, поза сумнівом, найфантастичніше пояснення природи цих створінь належало індіанцям. І хоча кожне плем’я мало свої легенди, у визначальних рисах вони збігалися: безумовно визнавалося, що ці створіння чужі на землі.

Міф пеннакуків[8], найпослідовніший і найяскравіший серед усіх, розповідає, що «крилаті» прийшли з Великої Ведмедиці в небесах, зробили копальні у горах і добувають там каміння, якого більше немає у жодному іншому світі. Легенда каже, що вони не живуть тут, а просто утримують аванпости і, завантажившись камінням, відлітають на північ, до своїх зірок. Шкоди вони завдають лише тому, хто занадто близько до них підійде або надумає шпигувати. Тварини їх уникають, маючи інстинктивну неприязнь, а не через страх стати здобиччю. «Крилаті» не можуть споживати земні харчі або живність, тож доправляють їжу зі своїх зірок. Опинитися поруч із ними дуже небезпечно, і молоді мисливці, які час від часу забрідають на такі пагорби, зникають і більше ніколи не повертаються. А ще не варто дослухатися до того, що вони шепочуть серед ночі в лісах, імітуючи людські голоси. Вони знають мови різних народів — пеннакуків, гуронів[9], людей п’яти племен[10], — але, найвірогідніше, своєї мови не мають, і складається враження, що вона їм навіть не потрібна. Між собою вони спілкуються, змінюючи колір голови, і при цьому кожен колір означає щось своє.

Певна річ, усі легенди чи то білих, чи то індіанців відійшли в небуття у дев’ятнадцятому столітті, залишивши по собі лишень окремі атавістичні прояви. Життя мешканців Вермонту усталилося, і щойно місця їхнього проживання та спосіб життя упорядкувались відповідно до певного плану, вони почали дедалі рідше згадувати ті страхи, що лягли в основу тих легенд, а згодом геть забули, що такі страхи взагалі колись були. Більшість знала тільки, що декотрі місця на пагорбах вважаються недобрими, нездоровими та загалом непридатними для проживання і краще триматися від них подалі. З плином часу суто економічні інтереси так тісно переплелися зі звичними місцями проживання, що не було жодного сенсу покидати їх межі, і виходило так, що пагорби лишилися безлюдними не за чиїмось задумом, а просто через збіг обставин. І нині мало хто шепотівся про жахливих мешканців узгір’їв, хіба тільки бабусі, які зберегли віру в дива, та здитинілі довгожителі, однак і вони сходилися на тому, що тепер від тих створінь не слід очікувати нічого поганого, позаяк вони вже звикли до людей та їхніх осель. Та, зрештою, і люди дали спокій мешканцям узвиш.

Про все це я вже читав, до того ж знав і з розповідей жителів Нью-Гемпширу, а тому, коли почали ширитися чутки про повінь, мені неважко було здогадатися, на чому вони ґрунтуються. Як міг, я намагався пояснити це своїм друзям, і мене потішало, коли окремі упертюхи наполягали на тому, що в цих розповідях щось таки може бути правдою. Вони твердили, що між ранніми легендами прозирає суттєва подібність, серед іншого і в деталях, і що вермонтські пагорби значною мірою залишаються недослідженими, а отже, буде нерозумно беззастережно відкидати ймовірність перебування там загадкових істот. Так само неможливо було переконати моїх упертих друзів у тому, що всі міфи, як відомо, базуються на спільній структурі та пояснюються спільним типом викривлення реальності, що бере свій початок у ранній стадії розвитку мислення людини.

Не було жодного сенсу переконувати таких опонентів у тому, що вермонтські міфи, власне кажучи, майже нічим не відрізнялися від тих універсальних легенд про персоніфікацію природи, котрі заполонили античний світ фавнами, дріадами, сатирами, породили калліканзарів[11] сучасної Греції, нашептали напівдиким валлійцям та ірландцям про існування дивних, маленьких, моторошних і ретельно прихованих від людей племен троглодитів[12] і землериїв[13]. Також марною справою було нагадувати їм про віру непальських гірських племен в існування страшних Мі-Го[14] чи «відразливої снігової людини», що зачаїлася серед льодовиків і гірських шпилів у Гімалаях. Коли я виклав усі ці докази перед своїми опонентами, вони почали використовувати їх проти мене самого, стверджуючи, що з цього і випливає певна історичність прадавніх легенд, що саме це свідчить про реальне існування химерної «старшої» раси, яка жила на Землі, але була змушена переховуватися після приходу і поширення людей, представники якої збереглися, хоча й у значно меншій кількості, до недавніх, а можливо, навіть і до наших днів.

Що більше я намагався кепкувати з цих просторікувань, то затятіше мої уперті друзі ставали на їх захист, підкріплюючи свої докази ще й тим, що навіть без посилань на прадавні легенди нинішні повідомлення справляють враження надто чітких, узгоджених між собою, детально, тверезо та просто викладених, аби не брати їх до уваги. А двоє чи троє екстремістів-фанатиків навіть дійшли до того, що, посилаючись на давні індіанські легенди, зробили припущення про неземне походження загадкових істот, цитуючи дивовижні книжки Чарльза Форта[15] з розповідями про гостей із інших світів та космічних прибульців, що часто навідували Землю. Проте більшість моїх опонентів були звичайнісінькими романтиками, які прагнули перенести на тло реального життя фантастичні уявлення про потаємний «малий народ», що набули популярності завдяки блискучим і жаским оповідям Артура Мекена[16].

ІІ

Нема нічого дивного у тому, що подібні суперечки спричинили появу в «Аркгем Едвертайзер[17]» публікацій у формі листів до газети; дещо передрукували видання з тих районів Вермонту, звідки й походили загадкові розповіді. Так, «Ратленд Геральд[18]» присвятила півсторінки уривкам із цих листів, а «Бреттлборо Реформер[19]» повністю передрукувала один із моїх розлогих коментарів до