Читати книгу - "Украдене щастя"

Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата (встають вiд їди). Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!

1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'є його стиркою). Iди, iди ти, негосподарська дитино!

Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтає дорогу, то не докопаємося вулицею.

2 парубок. Не бiйтеся, мої ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.

1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте!

Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять.

Ну, добранiч вам!

Цiлуються з Анною, вона свiтить їм скiпкою до сiней.

Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняє за ними дверi.)

ЯВА ДРУГА

Анна i Настя.

Настя. Та було хiба i менi йти.

Анна (спрятує зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А менi веселiше буде ждати.

Настя (помагає прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребує. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняється серед хати перед Анною, з мискою в руках.) Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твоє дiвування?

Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.

Настя (лукаво). А твоє серце нiчого тобi не говорить?

Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi має говорити?

Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiєш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.

Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?

Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?

Анна. Вiд якого Михайла?

Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiєш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаєш, а?

Анна (вiдступає крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман - так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснiї згиб.

Настя. Хто се тобi сказав?

Анна. Я ее знаю, брати говорили.

Настя. Еге, то-то й є, що брати!

Анна. його мати сама лист менi показувала, плакала.

Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.

Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об'явився?

Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм ах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.

Анна. Господи, що се таке? Що зо мною дiється? Кумо, голубонько! Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс… сс такс, що здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу прийшов. Та нi, нi, ви жартуєте, ви тiлько так говорите!

Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякої вини. Вiн i сам се казав. Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро говорив про тебе!

Анна. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.) Ой господи! Ой боже мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали?

Настя. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най їм за се бог заплатить.

Анна (все ще в нетямi ходить по хатi). I за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моєї батькiвщини. О, так, так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи, рятуй мене! Не дай одурiти!

Настя (бере її за плече). Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.

Анна (вдавлюється в неї, по хвилi). А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Маєш! Той, що досi був для мене помершим, являється наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi, що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!

Настя. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.

Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при церквi, слiзьми плити вмивала - нiчого не помагає.

Настя (надслухує). Га, чуєш? Мабуть, дзвiнок теленькає. Певно, нашi їдуть.

Анна (при вiкнi). Теленькає! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькає. Господи тобi слава, що їдуть! Ходiмо зустрiчати!

Обидвi сквапно одягаються i виходять.

ЯВА ТРЕТЯ

По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у руках.

Бабич. Дай боже вечiр добрий!

Анна. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не їхав?

Бабич. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своєї купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до кiнця та й поїхав за iншими.

Анна. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?

Бабич. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поїхав на Купiння з передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем їхали. Але вiн швидко приїде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.

Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!

Бабич. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбає. Ну, стара, ходiмо їхати додому, там десь конята перемерзли.

Настя. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!

Бабич. Добранiч!

Анна. Оставайтеся з богом!

Бабич i Настя виходять.