Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

Зрештою дійшло аж до великого спорту, де зайнятість майже 24/7. Навіть зі своєї кімнати я моментами чула тривалі звучні суперечки, що мене кудись таки треба відправити, аби не плуталась під ногами, заважаючи насолоджуватись тепер ситним заможним життям фартовій парочці – тітці Людмилі та її бойфренду-альфонсу Вальдемару. 

Оскільки, як вони з'ясували, для вдалого старту в художній гімнастиці мій вік – 12 років, виявився занадто зрілий, то для мене залишилось тільки два варіанти: плавання або ж великий теніс. Через те, що я опиралася будь-яким їх починанням, право вибору у мене просто забрали. «Найкращі у світі опікуни», як вони називали себе, мали доволі складне завдання: що все ж таки обрати з поміж тих  варіантів. 

Вальдемар наполягав на плаванні, а тітці більше до душі припав теніс. Моя ж думка не мала жодного значення. Їм потрібна була красива картинка для преси та органів влади про «щире, хороше, по-людськи» піклування про «бідну, нещасну» сирітку, яка зранку до ночі муляла їм очі, проживаючи разом з ними в шикарному домі своїх загиблих батьків. Ніяково почувати себе перед ким-небудь, відчувати сором, докори сумління і таке інше перед кимось за що-небудь їм взагалі не властиво.

Якось, мої «добрі родичі» підслухали, як я співаю у душі, тож їх проблема була вирішена негайно: мене віддали у спеціалізовану музичну школу-інтернат для обдарованих дітей навчатись вокалу та грі на фортепіано, а насправді, аби зникла з очей. Додому мене забирали лиш на канікули, хоч мій навчальний заклад знаходиться лише в 40 хвилинах їзди від дому. Якби моїм опікунам не треба було звітувати перед органами опіки, то додому я взагалі не потрапляла б ніколи. 

На жаль, біль не можна просто відпустити, струсити з плечей, як пил, або віддати комусь, як річ. Біль переслідує людину всюди, куди б вона не пішла, оскільки мова йде про душу. З моменту моєї особистої трагедії, втрати найдорожчих людей у моєму житті, моїх батьків, минуло п'ять років. Я підросла,  подорослішала, але мій біль нікуди не дівся. Трохи стишився, але приглушено допікає мені зсередини, як тільки-но пригадаю, мамині очі, поцілунки, посмішку тата, його напутні слова…  Як би не хотіла забути, не виходить. Усвідомлюю, що я сама!

А те, що сьогодні сталося, це не сценка з якоїсь п'єси для дорослих, а моя життєва ситуація, для якої більш доречна не театральна лексика, а юридична термінологія: спроба зґвалтування або сексуальне домагання. Більш широке визначення – харасмент.

Тішуся з того, як мені все-таки пощастило зустріти тоді в супермаркеті на касі Віталіка й посваритися, а потім отримати в його особі такого класного друга. Саме йому я завдячую, що вдалося цього вечора уникнути такого приниження тим виродком Вальдемаром. Він мені за це точно заплатить. Даю собі слово! Я постараюся! А те, що зараз я зі своїм тривожним рюкзачком та документами вже добігаю до траси, дякую таткові. Він у мене був класним архітектором і спланував наш будинок так, що з другого поверху, з того крила, де знаходяться всі спальні з величезною спільною терасою, є окремий вихід до басейну та в сад. 

Все моє багатство на цей момент за плечима, на душі біль, образа і злість. Попереду – невідомість. Я сама-самісінька в цьому світі, не потрібна нікому, наївна, мала й дурна. З очей горохом котяться рясні сльози, ком у горлі, руки трусяться. Але я не здамся, нізащо, всім бідам на зло. Я дуже постараюся, доведу собі й усім, що я чогось варта, зроблю так, щоб мною пишалися батьки… там… А той виродок мені за все колись заплатить, даю собі слово ще раз. Тітка, Людмила Захарова, теж, що таке допустила. Доросла, досвідчена жінка, не сліпа, все бачила, все розуміла… 

Зараз трохи заспокоюся, перестануть тремтіти пальці, наберу Віталіка, впевнена, він допоможе. Йому хоч лише 20, але в кожному його погляді, русі, жесті проявляється справжній чоловічий характер, а це вже про щось говорить, він надійний, я впевнена. Зупиняюся біля траси. На автобусну зупинку носа не потикала. Там мене може шукати Вальдемар. Він напевне вже очухався, рве і мече. Не сумніваюся, що згорає бажанням знайти мене й жорстоко відімститись  за невдячність, аж кипить, тому потрапити до його лап мені категорично не можна. В його лапах мене очікує не лише  харасмент, а повний набір… Не важливо, що мені лиш 17, та й взагалі, незалежно від віку, це злочин. Але яке то має значення, коли у тебе зв'язки, все схоплено, грошей кури не клюють. Байдуже, що вони не його, мої, ті, що залишились від батьків…

Витираю сльози, ковтаючи образу, руки все ще тремтять. Набираю Віталіка. Довгий гудок, тривалий… Напевне він чимось дуже важливим зайнятий або уже спить… можливо. Однак я не збиваю дзвінок. Мені конче необхідно, аби він зараз підняв слухавку, бо він моя єдина й остання надія та єдина соломинка на порятунок. Нічого іншого з переляку я поки що не придумала. «Божечки, Віталику, ну візьми  ж ти слухавку, будь ласка,– переступаю з ноги на ногу в нетерпінні. – Ну де ти ходиш саме тоді, коли ти мені так потрібен?». Я у відчаї.

Неочікувано до мене долітає знайомий з дитинства пронизливий і тривожний скрегіт автомобільних гальм. Повертаю голову на звук. Поруч мене зупиняється крутий чорний джип. Чую як хлопають двері, й до мене, обходячи машину спереду, розміреними впевненими кроками прямує…, а в телефоні й далі лунає довгий гудок…