Читати книгу - "Тимчасова забавка, Богдана Малкіна"

Через кілька днів я знову сиджу в тому ж барі. Сьогодні тут майже пусто – понеділок. П'ю Лонг-Айленд, жалкуючи про свої вчинки та жаліючи себе. 

Моє життя до того, як потрапила на роботу в нічний клуб, було схожим на лайно. Живучи разом із батьками до двадцяти шести, я весь час потерпала від їхньої критики та суцільного неприйняття. Хотіла вирватися з їхнього дому, але боялася, що вони засудять моє рішення переїхати. Зрештою, я просто ганебно втекла в інше місто, обзавівшись огидним відчуттям провини.

Яків, власник клубу "Мюнхен", який взяв мене на роботу, здавався справжнім Богом. Дорослий, розумний, вродливий і добрий. Він приймав мене такою, якою я була. І це добряче підняло мою самооцінку. 

Ми стали з Яковом коханцями. З ним я змогла пізнати своє тіло, навчилася не соромитися і брати від партнера усе. 

Чи кохали ми одне одного? Я – так, безмежно. Навіть не дивлячись на те, що мій чоловік сидів за вбивство. Але, в той час, як я мала найщиріші почуття у своєму серці, Яків ніколи не підпускав до себе занадто близько. За кілька років стосунків ми навіть не з'їхалися.

Зате він подарував мені квартиру, за що я була йому вдячна.

Спершу я трохи сердилася, що він не відповідав взаємністю, але потім зрозуміла – він не міг відпустити свою дружину, яка ж і загинула від його руки. 

Яків не так давно і сам помер, залишивши клуб своєму племіннику. 

Власне, саме через Макса я й сиділа в цьому барі, намагаючись забутися алкоголем.

Не те щоб я мала до нього почуття, просто… з Яковом мені завжди здавалося, що клуб належить нам обом. А коли головним став Максим, я зрозуміла, що це геть не так. 

Мені здавалося, якщо у нас щось вийде, то… і клуб знов належатиме мені. Адже я вклала в нього набагато більше, ніж навіть Яків. Я буквально жила там, слідкуючи за порядком та персоналом.

Єдине, що мене напружувало – Яків влаштував збут наркотиків прямо в клубі. І у нас навіть були неприємні випадки з передозуванням. Проте все швидко вирішувалося грошима.

Коли Максим розійшовся зі своєю дівчиною, я запропонувала йому спробувати забути про неї, разом з іншою. Мені було добре з ним, хоча й ніяких глибоких почуттів між нами не з'явилося. Точно так само, як і Яків, цей хлопець тримав мене на відстані витягнутої руки, не дозволяючи лізти в особисте. Втім, я все одно продовжувала проводити з ним час.

Все пішло під укіс, коли Макс утік зі своєю рудою, покинувши клуб та мене. Я знала, що мене попруть, щойно у клубу знайдеться новий власник. Так і сталося. Тепер я уявлення не мала, куди іти далі.

А слова, які Максим сказав наостанок, врізалися в пам'ять навіки.

"Переїдеш. Підеш працювати в офіс. Вийдеш заміж. Не знаю, Аніто. Варіантів море. Принаймні, в тебе хоча б щось залишиться."

– Повторіть, будь ласка, – прошу бармена та лізу до сумочки за готівкою, якої залишилося не так уже й багато. Ще одне нагадування, що потрібно брати себе в руки та шукати нову роботу. Але мені не хочеться.

Поки бармен чаклує над моїм Лонг-Айлендом, думаю про те, що мені варто було поводитися нахабніше. Я могла б вимагати у Макса віддати мені клуб. Зрештою, яка різниця, кому він дістався б? 

За моєю спиною гучно дзвонить чийсь телефон і я обертаюся, щоб поглянути, хто сміє вриватися у мій особистий простір, порушуючи усі думки.

Помітивши за кілька стільців свого знайомого "на одну ніч", одразу ж відчуваю обурення. Він навмисне мене переслідує? 

Скинувши дзвінок, хлопець кладе телефон стійку та відпиває своє пиво з пляшки. У мій бік геть не дивиться, а отже, вдає, що не помітив мене.

Вдивляюся в його профіль – доволі миле обличчя, але за ним може ховатися будь-хто. 

– Лонг-Айленд, – бармен ставить переді мною склянку та стримано усміхається. 

– Дякую, – киваю, а відтак знову припадаю до мого коктейлю. Хочеться напитися, щоб забутися. Заглушити клятий біль, забути про самотність і те, що моє щастя весь час вислизає з рук. 

Після цієї склянки замовляю ще, потім наступну і ще одну. Проблеми все ще нікуди не поділися, але принаймні тепер мені на них начхати. Час від часу поглядаю в бік мого знайомого й бачу, що він також не збирається зупинятися. Що ж, здається, він сюди прийшов для того ж, що і я. 

Підвівшись, аби піти до вбиральні, розумію, що ноги слухаються вкрай погано. Вони заплутуються одна за одну і мені доводиться хапатися за стільці, повз які проходжу, аби не впасти. Напевно, я маю жалюгідний вигляд, але це мене анітрохи не турбує. 

А повернувшись до барної стійки замовляю ще один коктейль та пересідаю до юнака в окулярах. Він похмурий, а от мені навпаки – весело. Я залишила весь біль за спиною і не випущу його, поки дія алкоголю не пройде. 

Обперши обличчя на долоню, знову витріщаюся на нього. В пам'яті спливають спогади нашої ночі – оголені розпалені тіла, важке дихання та стогони. Я не проти це повторити.

А от він, схоже, – ні. Серйозний, насуплений, цілковито ігнорує моє існування. Втім, мене це лише бавить. Зрештою, якби він не збирався вдруге переспати зі мною, то пішов би звідси, щойно побачив мене. Хіба ні? Чи то мій п'яний розум вимальовує такі ідеї?

– У тебе зараз скло в окулярах трісне від серйозності, – кажу йому весело та схиляюся ближче. – Рознапружся, малий.