Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Кохана майстра смерті, Олеся Лис 📚 - Українською

Читати книгу - "Кохана майстра смерті, Олеся Лис"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кохана майстра смерті" автора Олеся Лис. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 91
Перейти на сторінку:
Розділ 1

Я люблю вечір, обожнюю сутінки. Особливо літні, коли повітря настільки густе і насичене, що здається, хоч ножем ріж, як іменинний пиріг.

Йду, не поспішаючи, додому. Під ногами, взутими в босоніжки, м'яко пружинить трава, обдаючи ступні прохолодною росою. У парку темно, але я знаю його як свої п'ять пальців. Буквально декілька хвилин ходу, і вже з’явиться освітлена вулиця, а там, за два кроки, і мій будинок.

Звичайно, не варто було так затримуватися у подруги. Але літо, відпустка та обговорення планів на майбутній відпочинок зайняли, як виявилося, багацько часу. Катя, звичайно, запропонувала викликати таксі, але я відмовилася. Йти всього нічого, а так грошики заощаджу. Та й район у нас досить спокійний, тут зроду не було нічого кримінального. В просвіті алейки вже видніється дорога в плямі жовтого світла вуличного ліхтаря, і я мимоволі прискорюю кроки.

Раптовий і досить-таки відчутний поштовх в спину силою інерції змушує мене пробігтися трохи вперед, а потім все ж впасти ниць, ледве встигнувши підставити руки, щоб сильно не вдаритися обличчям. Хтось навалюється зверху, вибиваючи весь дух, і затикає мені рот і ніс долонею. Я намагаюся скинути чуже тіло, брикаюсь, намагаючись піднятися, втрачаючи залишки повітря в легенях. Але мене нападник сам піднімає на ноги, не забираючи при цьому руку від мого обличчя, а іншою міцно тримає під грудьми. Темрява заважає розглянути, що робиться навколо, а тьмяне світло від вуличних ліхтарів зі сторони дороги і зрідка проїжджаючих машин, вихоплює лише темні силуети. Я розумію, що зловмисник не один, їх мінімум четверо, і у мене зовсім немає шансів на порятунок. Мене тягнуть кудись в сторону, не звертаючи уваги на мій жалюгідний опір, підбадьорюючи один одного радісним і завзятим улюлюканням. Я дряпаюсь, брикаюсь, звиваюся як змія, до відчуття, що мої легені зараз розірве від нестачі кисню, до помаранчевих плям перед очима, до похололих знесилених кінцівок, а потім втрачаю свідомість. Або мені так здається, бо навіть в несвідомому стані продовжую відбиватися, відчуваючи, як грубо задирають на мені спідницю, з силою стискають зап'ястя, несамовито, рвуть одяг.

***

Злегка розплющую повіки і розумію, що все це мені наснилося. Мене обіймають теплі ласкаві руки, притискають до твердих оголених грудей, і я на хвилину починаю усвідомлювати, що це був лише сон, сон про минуле. Насправді, я зараз зовсім не на Землі, а в іншому світі, і лежу не у холодній сирій траві, а в теплому м'якому ліжку, поруч з чоловіком. Він теж теплий, навіть гарячий, і приємно пахне, і ласкаво гладить мене по спутаному волоссю, і заспокоює, усипляючи знову. Але, на жаль, в своїх сновидіннях я знову, замість відпочинку, пірнаю в безодню хворобливих спогадів.

***

Я приходжу в себе в якомусь підвалі, за ґратами маленького віконця десь під стелею слабко світиться сірий світанок. Мені холодно і страшно, хочеться пити і їсти. Живіт, здається, взагалі прилип від голоду до спини, а в голові гуде, як після перепою, але я-то знаю, що з Катеринкою ми пили тільки чай. Як я тут опинилася? Пам'ятаю парк, напад і провал. Може, цей збоченець мене вкрав і тримає тут з невідомої метою, як у фільмі "Спліт"?

Спогади накривають хвилею, і мені хочеться завити від болю і страху. Невже це сталося зі мною? Чим я заслужила таке? Боже! Боже! Боже! Не хочу думати, не хочу згадувати, що ці нелюди зробили зі мною, не хочу, не буду!

Я закушую долоню, щоб привести себе до тями і вперше звертаю увагу, у що я одягнена. Брудна сорочка, широка спідниця до щиколоток з безліччю кишень, яскравий розшитий пояс. Ці нелюди мене що, переодягли?

Слідом за цим беруся розглядати себе пильніше. Тонкі руки, вузькі долоні з обрізаними під корінь нігтями. Це не мої руки! Я досить висока, статна дівчина, а кінцівки явно належать особі більш мініатюрної комплекції. Прислухаюся до відчуттів. Крім головного болю, спраги і голоду більше ніякого дискомфорту, абсолютно ніякого. Але ж якщо було то, що було, я повинна відчувати себе зовсім по-іншому! Піднімаю руки до голови в спробі поправити волосся і знаходжу ще одну невідповідність, я ─ блондинка з короткою стрижкою, а тепер моє коси довжиною до пояса синяво-чорного кольору.

У скронях починає чітко вистукувати пульс, а голова боліти ще більше, хоча, здавалося, куди вже тут. Прикриваю очі, лягаю на кам'яну підлогу, в надії відчути себе краще, і поринаю в небуття.

***

Маячні видіння злегка відступають, дозволивши мені на кілька секунд опинитися в свідомості. Я знову відчуваю знайомий затишний запах чоловіка, а на мій лоб опускається прохолодний компрес. Мені жарко, здається, горить кожна найменшенька діляночка шкіри, кожна пора, кожна клітинка мого тіла. Полегшення приносять лише вологі примочки і обтирання холодною водою, і то ненадовго.

- Потерпи, потерпи, маленька, - підбадьорливо шепоче вже звичний голос, і знову хтось невтомно обтирає мене прохолодною тканиною.

- Не хочу більше вмирати, - тихо, ледь відкриваючи пересохлі губи, вимовляю у відповідь. - Це боляче!

- Ти не помреш, маленька. Не помреш, вже можеш мені повірити! - В цьому голосі вчувається впевненість, і я заспокоююся, засинаючи знову.

Пам'ять, ніби, намагається надолужити згаяне і знову підсовує флешбеки, в яких я все ще полонянка моторошної, сирої темниці.

***

Іноді мені здається, що я не винесу цієї муки. Я втрачаю себе, втрачаю свою особистість, часом я забуваю своє ім'я, своїх рідних, своє життя. Мені доводиться весь час повторювати: Я ─ Аліна, Аліна Ярова, я ─ Аліна. Але спогади і емоції Айне сильні. Настільки сильні, що за ці кілька днів, я вже з ними зріднилася, зрослася. Часом приходить стражник. Він приносить мізерну їжу і тухлу воду. На більше я Айне - вбивця, не заслужила.

Але ми знаємо, хто вбив Джерома, знаємо, але довести не можемо. Серце тужить і плаче за коханим, ─ я ж теж тепер його люблю ─ за рідними, які залишились в тому світі, за життя цим і тим, за веселими студентськими вечорами з однокашниками, за компанією незамінної Катрусі, за мамою і татом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохана майстра смерті, Олеся Лис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кохана майстра смерті, Олеся Лис"