Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Злочинець, Аманді Хоуп"

І це була чиста правда, я навіть за юності так не розклеювалася, щоб ридати в три струмки. Завжди була стійким солдатиком. Навіть коли мій перший хлопець заявив, що зустрів іншу, видала йому добре коліном між ніг, а потім напилася в мотлох. Тільки й тоді мене більше на подвиги тягнуло, ніж плакати: набити морду хоч комусь, через брак відповідного обличчя поряд. Подруги ледве втримали від хуліганств, додому доставили тіло, що брикалося, і тільки в ліжечку я дозволила собі розслабитися і пустити пару сльозинок.

А зараз просто сама не своя. Чи цей дикий світ на мене так вплинув, чи тіло, що несподівано повернулося в молодість, дало збій неокрепшими нервами.Загалом, побачили б мене дівчата з відділення, не повірили б, що таку тітку непробивну, можна довести до сліз.

- Тобто ви вирішили мене першого в сльозах утопити? - здається, пожартував його високість, двома пальчиками доторкнувшись до намоклій на грудях сорочці.

Своїм запитанням повернувши мене в колишній войовничий стан, і я перестала почуватися ніяково.

- Якщо іншими способами не виходить від вас позбутися, вирішила, що це спрацює, і ви благополучно втопитеся, - повернула йому гостроту, шморгаючи носом.

- Ну, якщо ви даєте мені відсіч, вам справді краще, - зробив мудрий висновок принц і, піднявшись на ноги, простяг мені руку. - Ходімо, доведу вас додому.

Від допомоги я не відмовилась. Взявшись за його долоню, крекчучи встала на ноги. І тут же несподівано згадала, що він, здається, щойно врятував мені життя. За це, як би, належить дякувати.

Ось чого не вмію нормально робити, то це говорити слова подяки. Начебто, найпростіше, має само собою виходити, але мені завжди чомусь потрібно через себе переступити, щоб видати звичайне: «дякую».

Тому ляпнула інше:

- Так, тут зовсім поряд, - і ніяково махнула рукою у бік особняка лікаря.

- Іноді пара кроків може коштувати життя, — знову приголомшив мене філософією його високість і повів по стежці вперед, не випускаючи мою руку.

Йти було зовсім недалеко, шлях, що залишився, ми пройшли мовчки. Я зберігала тишу, спантеличена незвичними відчуттями, що дарувало тепло долоні Дракона. У грудях щось стислося боляче і солодко, незрозуміле, хвилююче почуття.Захотілося, щоб воно ніколи не закінчувалося, ніби це правильно, ніби так і має бути.

Коли зупинилися біля ганку, і він відпустив мою долоню, холодом повіяло, наче я щось втратила раптово.

Знову його магія мене розбурхує. Як же складно з цим типом, трохи розслабишся і все – вже зачарований.

- До речі, про мій дім я серйозно говорив, - додав несподівано принц і всю мою благодушність немов рукою зняло.

– Що? - простягла обурено.

- Та не хвилюйся ти так! - посміхнувся Чорний гад. - Ти мене зовсім не цікавиш.

Окинув мене таким убивчо-зневажливим поглядом з голови до ніг, що у мене мимоволі кулачки стиснулися, захотілося перейти від слів до мордобою. Як ця людина примудряється за пару хвилин не раз вивести мене з рівноваги?

А він продовжив, як ні в чому не бувало, чи не помітивши мого стану, чи спеціально дражнячи.

- У моєму домі ти будеш у безпеці, - почав пояснювати, заклавши руки за спину, наче професор в аудиторії. – Якщо на тебе спробують напасти – це буде прямий виклик. А в цій імперії навряд чи знайдеться хоч пара людей, здатних його мені кинути.

Останню фразу він промовив із загрозою, зарозуміло задерши підборіддя і зло примруживши очі.

У світлі того, що я бачила, йому можна вірити. Тут не просте вихваляння, цей хлопець знає собі ціну.

Мені ця ідея перестала здаватися такою вже поганою. Тільки в якості кого я буду в його будинку? Тут щось нечисте.

- Припустимо, я погоджуся, - заговорила обережно, але щойно він зацікавлено на мене глянув, відразу поспішила уточнити: - Допустимо! За кого я там буду?

- Як гість, - байдуже відповів принц, поглядаючи на мене скоса.

Цей погляд мені зовсім не сподобався, з'явилося стійке відчуття, що мене в пастку заманюють.

- Знаєте, я поки почекаю, - якомога чемніше відмовилася. Хто знає їхні звичаї, раптом і за це страчують?

- У тебе зовсім мало часу, - видав на це його високість і розвернувся йти.

І я відразу на рівні підсвідомості зрозуміла, що правильно вчинила, не прийнявши такої «щедрої» пропозиції.

Коли він уже майже зник за поворотом, несподівано згадала, що він мені щойно життя врятував.

- Ваша високість! – крикнула слідом.

Принц обернувся, здивовано піднявши брову з німим очікуванням.

- Дякую, що врятували мені життя! – промовила напрочуд легко.

- А... - махнув він рукою розчаровано, мабуть, щось інше хотів почути.

Кинувши недбало:

- Це входить у мої обов'язки, - зник з поля зору.