Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Я нервово зиркаю на годинник, який уже показує 15:30. Уже майже годину стовбичу у цьому страшному місці, а нікого досі нема. Розумію, що можна запізнитися на п'ять чи десять хвилин, але не на тридцять! Це знущання!

Огортає паніка. Я хочу скоріше позбутися цих бісових грошей. Вони зараз для мене тягар, а якщо додати похмуру атмосферу довкола, то взагалі - жах.

Ось ще зараз вискочить невідомий, вихопить сумку та що далі? Не вистачає ще таких проблем!

Без того розумію, що можу запізнитися до Липовського. Шоста вечора уже не за шпилястими горами. Вона невпинно наближається та шепоче, що матиму проблеми від чоловіка, якщо вчасно не стоятиму перед ним.

Схрещую ноги та сильніше стискаю ручки сумки, яка має декілька кілограмів. Гроші не тільки не легко заробляти, а інколи важко тримати.  Вирівнюю спину та дивлюся перед собою - тихо, мов на закинутому кладовищі.

Я знову підношу до очей годинник. Проходить лише п'ять хвилин. І де їх носить? Ще дійсно не вистачає запізнитися до Олександра.

Нервово виштовхую повітря з легень та бачу на горизонті щось чорне. Хочеться думати, що то авто, але де там. Біжить собака. Метається в різні сторони, але впевнено летить у мій бік.

Смикаюся, бо з дитинства боюся собак. Чорний пес швидко підбігає до мене. Я напружуюся.

Собака нюхає мою ногу та підіймає чорні очатка. Вони сумні та жалісливі. І я тямлю, що тварина не лиха, а навпаки – добра. Просто шукає щось пожувати, а може навіть прихисток.

- Вибач, але у мене нема нічого їстівного, - кажу тварині, мов  та щось зрозуміє, і, здається, що так і є. Собака розвертається та біжить, і саме цієї миті у воротах з'являється чорний автомобіль.

Він залітає на шаленій швидкості. Здіймає куряву та різко гальмує біля мене, що аж колеса йдуть юзом. Я кашляю від пилу, який залітає в горло та гостро дере слизисту.

Відчиняються двері. Переді мною постає той самий чоловік, що був у бордовому костюмі. Нині не знаю, що на ньому, адже все ховає чорне пальто, з-під якого виглядають сірі штани та коричневі туфлі.

- Зачекалася? - питає він, а тим часом з авто вилазить його банда.

- Ні, - брешу.

- Давай кошти, - одразу йде до діла.

- А де Валєра? - питаю я, адже не бачу брата. - Ви хіба його не привезли?

- Твій Валєрчик у надійному місці, - усміхається. - Ось перерахуємо бабло - якщо все на місці, то його відпустять, а якщо ні… Тобі краще не знати, - протягає руку. - Давай.

Я даю сумку, яку він бере до своїх лаписьок. Одразу відкриває. Його очі стають щасливими, а далі кидає сумку своїм та наказує:

- Рахуйте та дивіться чи купюри справжні, бо зі жінками діло небезпечно мати. Хто їх знає - ще надрукувала на принтері фальшивки, а зверху поклала справжні.

Вони хапають сумку та починають у салоні авто рахувати кошти. Злегка нервуюся, бо я ж особисто не рахувала чи там вся сума, але, сподіваюся, що Липовський не надурив.

Липовський… Зиркаю на годинник. Уже четверта година дня. Чорт. Я вже не встигаю. Блін! А мені ще сукню знайти у шафі та еротичні труси надибати.

- Лялечко, що таке? - помічає моє хвилювання чоловік.

- Нічого, - стинаю плечима.

- Прям нічого? - зазирає мені в очі. - Правду мовиш?

- Угу, - відводжу погляд у сторону, бо неприємний його зоровий контакт.

- Може прогуляємося поки хлопці рахують? - пропонує.

- Не гарне місце для такого, - шукаю відмову.

- Твоя правда… А якщо змінити локацію?

На побачення кличе? Ще мені цього бандита не вистачає для повного щастя.

- Ні, - на свій страх та ризик відповідаю.

- Шкода, - суворо відказує та розвертається до своїх. - Рахуйте ретельно.

Моя відповідь розізлила його. А до чорта! Я сюди прийшла повернути брата, а не фліртувати! Вилупок!  

Після десяти хвилин очікування нарешті лунає від одного з людей головного (досі не знаю його імені):

- Босе, усе вірно - двісті тисяч баксів. Підробок нема.

- Чудово, - якось байдуже відповідає він та кидає на мене косий погляд. - Телефонуй Коту - хай відпускає Валерія.

Той слухається. Набирає таємничого Кота та каже, що треба відпускати «Собачника», і тут втручаюся я.

- Хочу почути брата! Мені треба гарантії, що він вільний та живий!

Головний цмокає та закочує очі, але погоджується:

- Хай почує свого дурного родича.

Мені дають телефон, і я дійсно чую рідний голос - Валерій, який заспокійливо та знесилено каже:

- Адо, все гаразд. Я вільний. Дякую тобі…

У мене від емоцій перехоплює дух. Не можу сказати жодного словечка. Радість переповнює… Зараз ще від неї свідомість втрачу. Бо це неймовірне щастя…

- Адо, ти мене чуєш?

- Так, - видушую та відчуваю, як до очей підступають сльози. - Чую.