Читати книгу - "Безхатько в подарунок, Селена Рейні"

Минуло години дві. Небо посіріло настільки, що Христина практично тикалася носом у скло вікна. Павло ж ще раніше закрив книгу і куняв у кріслі. Він вже майже задрімав, коли дівчина закричала:

– Тато подарував прабабусі телефон!

Від несподіванки чоловік аж підскочив.

– Телефон – дуже вдалий подарунок, – мовив дещо спантеличено.

– Ні. Ти не зрозумів. Тато подарував прабабусі телефон, але вона ним так і не користувалася. Впевнена, він досі тут, у хаті.

– Коли це було? – запитав, намагаючись не надто радіти.

– Десять років тому.

– Навряд він працює…

– Це простенька модель. Вони, відімкненими, дуже довго тримали зарядку.

– Але десять років надто довгий термін. І я не знаю на пам’ять жодного номера своїх близьких.

– Однак я пам’ятаю номери батьків, – дівчина вже зірвалася і почала нишпорити по поличках шафи. – Зателефоную своїм батькам і скажу, що у безпеці. А також попрошу їх зв’язатися з твоїми рідними.

Він не покладав надії на цей план, але сидіти й просто дивитися, як Христина шукає мобільний, не зміг. Тому, без ентузіазму, але все ж допомагав дівчині. Рився у шухлядах з різним барахлом, перебирав квітчасті хустки, заглядав під кришечки чайних сервізів.

Взяв табуретку і поглянув на антресолі. Серед постелі, яка складалася з нерозпакованих нових гарнітурів та випраних й накрохмалених старих наборів, побачив невеличкий згорток. Він був дбайливо перемотаний білою хустинкою. Павло розв’язав вузлик і в його руках опинилася коробка від простенького Nokia 3310. Він такі бачив хіба що по телевізору…

– Знайшов, – повідомив Христині.

Дівчина взяла телефон з його рук і уважно роздивилася.

– Спершу потрібно вставити мою картку. І якщо акумулятор працює, я зателефоную татові. А ти, – вона протягнула йому листок та заточений ножиком олівець, – напиши, з ким мої батьки повинні сконтактувати.

Павло довго обдумував чиє ім’я вказати. У нього є молодша сестра Орися, – відома блогерка і їй щодня надходить тисячу повідомлень. Тато не зареєстрований у соціальних мережах і зв’язатися з ним можна лише через секретаря, якого відпустили на зимові канікули у рідне місто. А мама певно така засмучена через його зникнення, що навряд відповідатиме на повідомлення незнайомців. До того, усі вони зараз перебували на відпочинку в Шотландії.

То ж Павло написав ім’я та прізвище друга, Євгена Журавлини.

– Твій товариш? – запитала, побачивши написане на листку.

– Так.

– Що ж, почнемо?

Довелося трохи повозитися з розмірами сім-картки. Вони обережно вирізали у старій картці отвір для картки Христини й поклали її під батарею Nokia. Тремтячими пальцями вона закрила кришку та увімкнула телефон. З писком він засвітився.

– І? Який відсоток зарядки? – запитав.

– Лише одна палка, – пробурмотіла.

Дівчина набирала номер тата під сповіщення про неприйняті дзвінки. За два гудки у трубці прозвучав глибокий чоловічий голос.

– Господи! Доню! З тобою все гаразд?

– Так, тату, я в порядку. Тут немає електрики…

– Та буревій все місто вирубав, – вставив. – І засипав так, що з дому не вийти…

– Тату, – перейшла до справи, – я тут не сама. Кілька днів тому до хати прибрів чоловік. Він звернув з дороги й ледь не замерз. Його звати Павло Павлович Омелюх…

– Чоловік? Який ще чоловік? – злякано запитав батько.

– Він безпечний. І цілком нормальний, – трохи соромлячись мовила дівчина. – Будь ласка, повідом його другу.

– Доню, ти впевнена, що…

– Тату, його рідні хвилюються. Знайди його друга, – Євгена Журавлину. Він живе на вулиці Шевченка 45, квартира 34. Повідом йому, що з Павлом все гаразд. Хай перекаже це його родині.

– Гаразд, – напружено проказав. – Євген Журавлина? Записав.

– Що там по прогнозі?

– Обіцяють ще тиждень мороз, тому не жалій дров та брикету. А тоді відлига. Гадаю снігоприбиральна техніка розчистить трасу біля села аж після Нового року. Тож…

Телефон пискнув і зв’язок обірвався. Христина подивилася на екран. Ще кілька разів спробувала увімкнути прилад. Але нічого не відбулося.

– Ну, наші рідні, принаймні будуть знати, що ми живі та здорові, хоча і заблоковані снігом.

– Дякую, – мовив Павло.

– Немає за що, – усміхнулася йому. – Ходімо, час вечеряти.

Вони пройшли у крихітну кухню. Дівчина намила та поставила картоплю у мундирах на плиту. Тим часом Павло виніс з хати попіл. Коли повернувся, картопля вже булькала. Христина кришила у тарілку солоні огірки, приправляла квашену капусту цибулею та змішувала часник з олією.

Сутінки згустилися і Павло запалив дві свічки. Одну поставив на сервант, а другу на стіл. Сходив на веранду по бочок, який напередодні дівчина винесла підмерзати. Зцідив картоплю та виставив на стіл.