Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Тоді ж був опублікований «Атлас народонаселення Західноруського краю за віросповіданнями» військового та етнографа Олександра Ріттіха (1863). У ньому містяться таблиці конфесійного та національного складу населення дев’яти західних губерній держави. Автор залучив широке коло джерел, використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці П. Кеппена й «огляди», складені офіцерами Генерального штабу.

Загалом вищесказане свідчить про те, що за період 40— 50-х років XIX ст. було зібрано великий обсяг ґрунтовних даних про чисельність і розміщення серед решти «російських племен» і малоросів, але тут масив даних виразно переважав чисельність і спроможності дослідників для систематизації. Втім, для етномовного картографування вже було достатньо підстав, що й відчується у появі відповідних видань.

У 60—70-ті роки XIX ст. найбільш плідним ученим, що займався вивченням етнічного складу населення Росії, залишався О. Ріттіх. Він продовжив справу, успішно розпочату, проте не завершену М. Кеппеном. На думку вченого, «хоча релігія і може служити поділом населення на племена, але вона не може проводити остаточну розділову риску і перебуває в тісному зв’язку з говіркою народу, його звичаями, традиціями, звичками та іншими ознаками етнографії». 1875 р. О. Ріттіх опублікував доповідні повітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 р. Український етнос тут вказаний особливою графою. Як зазначає В. Кабузан, у цьому плані праця О. Ріттіха становить особливий інтерес. У ній уперше в російській історіографії містяться доволі докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні є чимало неточностей. Так, у Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. Ця помилка, зауважимо зі свого боку, потрапить у західні картографічні видання і стане одним із приводів для сумнівів щодо поширення українців на південь від Дніпра у степовій Таврії та в Криму. Вона буде блукати й на картах періоду 1919—1920 рр.

Тоді ж, 1875 р., О. Ріттіх опублікував «Етнографічну карту Європейської Росії». Тут уперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території переважного розміщення великоросів, малоросів і білорусів. Ця карта стала класичною етнографічною картою Російської імперії.

І тепер варто ще зупинитися на діяльності визначного українського етнографа, автора нашого національного гімну Павла Чубинського. Його найвідоміша робота — «Праці етнографічно-статистичної експедиції до Західно-Російського краю» (1872). Використовуючи дані про віросповідання та рідну мову, Чубинський намагався визначити етнічну структуру населення Правобережної України (Київської, Волинської та Подільської губерній) станом на 1870 р. Відомості Чубинського про євреїв, німців, росіян, молдаван і чехів не викликають якихось серйозних заперечень. Проте основна увага в його праці приділена домінуючому в регіоні етносу — українцям, у визначенні чисельності яких виникла низка спірних і не до кінця розв’язаних питань.

П. Чубинський стверджував, що переважна частина україномовного католицького населення там може бути віднесена до українців, оскільки, навіть перейшовши в католицтво, вона не втрачала рідної мови й не опанувала досить добре польську. Повністю сполонізованим, на думку Чубинського, можна вважати тільки спадкове дворянство. Інакше стояла справа з численною дрібною шляхтою. Спочатку вона почала охоче засвоювати польську культуру й мову, отримуючи в результаті зміни своєї етнічної приналежності певні соціально-економічні привілеї і переваги. Однак «зі знищенням Речі Посполитої вона виявилася більш непотрібною панам. Економічний стан зблизив її з народом, з яким вона дорівнювала за своїм розумовим розвитком. Від цього стався зворотний рух у шляхти. Вона дедалі більше втрачає свій полонізм». Ці спостереження Чубинського, діаметрально протилежні помилковій точці зору Р. Еркерта, становлять великий інтерес і загалом підтверджувалися всім перебігом етнодемографічних процесів серед українського етносу на Правобережній Україні після придушення польського повстання 1863 р. На підставі досліджень П. Чубинського та мовознавця Костя Михальчука було складено карту «Південноросійських наріч та говірок», що увійшла до видань Південно-західного відділу Російського географічного товариства.

Ця карта лише доказово закріплювала вже усталені в українофільському русі погляди на обшири України. Так, десятьма роками раніше в петербурзькому часописі «Основа» І. Маркевич писав таке: «Країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Протяжність її з заходу на схід займає майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градусів східної довготи, що складе більше 1800 верст. Найбільша її довжина з півночі на південь простягається до 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти. Із розгляду кордонів Південної Русі читачі побачать, що край цей має досить різноманітну фігуру і входить до складу двох держав: Росії та Австрії; менша частина його (одна чотирнадцята) належить останній. [...] Простір земель, населених українцями, точно визначити не можна, але приблизно він складає більше 10 870 кв. географ, миль, з яких на австрійські володіння в Галичині, Угорщині й Буковині припадає близько 1650 миль. На всьому цьому просторі знаходиться 14 300 000 жителів, які говорять південноросійською мовою („южнорусским ЯЗЬІКОМ“). Таким чином, за простором Україна чи Малоросія перебільшує Францію на тисячу географічних миль, а за абсолютним населенням поступається Іспанії двома мільйонами жителів» (1861, цитата за А. Котенком).

Отже, саме описані нами вище дослідження дозволили загалом окреслити етнічний ареал українців у межах Російської імперії, який і став основою для територіальних амбіцій українського національного руху в нових історичних обставинах XX ст. Але зазначимо: йшлося поки що лише про підросійську Україну. Що ж відбувалося західніше — у Королівстві Галіції та Лодомерії, на Буковині та в Закарпатті — на землях «матінки Австрії»?

* * *

Тут масштаби уваги до етнічного складу населення цілком відповідали гостроті «національного питання» у володіннях Габсбургів. Але так само, як і в Росії, усе мусило початися зі статистичних відомостей, які містять інформацію про мову та віросповідання населення. Такі дані щодо християн (на відміну від юдеїв та мусульман) австрійські ревізії починають фіксувати лише з 1840-х рр. Тому дослідження С. Бредецького («Опис Угорщини та Галіції», 1809) та І. Ліхтенштерна («Настільна книга новітньої географії Австрійської імперії», 1818) цікаві швидше як загальна характеристика наших країв. Зокрема, Ліхтенштерн поділяв населення Галичини на католиків-поляків та греко-католиків-русинів. Оскільки ж на теренах Угорського королівства церковна статистика фіксувала не лише конфесію, а й мову парафіян, то цей автор зміг вказати селища, в яких мешкали закарпатські русини та їх загальну чисельність.

Першу етнічну карту Угорського королівства і, ймовірно, взагалі першу наукову етнічну карту якоїсь частини сучасної України, засновану на статистичних даних, створив словацький учений Ян/Янош Чаплович (1829, за іншими даними 1818 р.). Він також описує розселення та