Читати книгу - "Панас Мирний"

який і став основним автором повісті. Самого ж Мирного більше приваблювала робота над «Повією», певним стимулом до якої могла стати поява в цей час двох тематично близьких творів: російського перекладу роману Еміля Золя «Нана» (1880 р.) та повісті Нечуя-Левицького «Бурлачка» (1881 p.). Чорновий варіант четвертої частини «Повії» Мирний зумів завершити тільки під кінець 1882 р. Принаймні в грудні цього року він писав Старицькому про «Повію» таке: «Звести то я її сяк-так звів докупи, довів і до краю, та тільки-то й слави, що довів. Багато, дуже багато прийдеться ще над нею попрацювати, поти вона стане стиглою або, як казав колись Гоголь, витанцюється…»

Отже, під кінець 1882 р. Мирний приступає до остаточного опрацювання твору. Уже в квітні наступного року він сповіщав Михайла Комарова, що закінчив роботу над другою частиною роману. У цьому ж таки листі Мирний писав також про те, що має намір спробувати видати збірку своїх творів. Улітку 1883 р. він разом з Біликом і справді підготував рукопис під назвою «Братська спілка. Книжка перша. Приповісті Мирного – Білика». Його відкриває передмова «В дорогу!», а далі йдуть: «Лихий попутав», «П'яниця», «Товариші» («Лихі люди»), «За водою». Ця збірка так ніколи й не побачила світу. Ба більше, вона (перш за все оповідання «За водою») спричинилася до того, що цензор Рафальський разом з київським цивільним губернатором Сергієм Гудимою-Левковичем звинуватили Івана Рудченка в соціалізмі, а також у тому, що він за допомогою Драгоманова надрукував у Женеві «революційний» роман «Хіба ревуть воли…». Цей донос, як писав Олександр Кониський, «наробив Рудченкові великої халепи, а ще більш переполоху». Принаймні Білик змушений був усіляко виправдовуватись перед київським генерал-губернатором Олександром Дрентельном, який загалом ставився до нього дуже прихильно. А ще в березні цього ж таки 1883 р. в альманасі «Рада» з'явилася перша частина роману «Повія». Це була перша публікація Панаса Мирного в Російській імперії. Письменник ніби дебютував тут своїм найбільним твором, який одразу ж викликав захват у багатьох читачів. Зокрема, справжнім дифірамбом була рецензія на цю публікацію Василя Горленка, яка в червні 1883 р. з'явилася на сторінках «Киевской старины».

У серпні цього ж таки року Мирний написав іще один твір – «Казку про Правду та Кривду». Десь через три роки письменник доопрацює його й спробує надрукувати в альманасі «Степ». Однак цензура не пропустила твір. Заборона казки, мабуть, була обумовлена тим, що сюжет про Правду та Кривду в 1870—1880-х pp. виконував роль своєрідного пропагатора революційних ідей. Наприклад, народоволець-терорист Сергій Степняк-Кравчинський пише агітаційну казку «О Правде и Кривде», а інший народоволець Лев Тихомиров – «Четыре странника, или Правда и Кривда». Так чи ні, твір Мирного буде надрукований аж 1889 р. за кордоном, на сторінках львівської «Правди».

«Казка про Правду та Кривду» має уснопоетичне підложжя, хоч вона, як слушно наголошував Микола Сиваченко, «не є літературною обробкою якогось конкретного фольклорного твору». Зрештою, і сам Мирний у листі до Сергія Єфремова від 22 травня 1904 р. писав: «Якийсь-то учений (я десь читав, та не пам'ятаю де) розбирав литвинську легенду про Сонце й Місяця, у якій повідувалось про їх як про чоловіка і жінку (чоловік – Місяць, жінка – Сонце), та, на лихо, чоловік придався дуже вабливий до дівчат (зірок), а найбільше до Вечірньої Зорі. От одного разу, як Місяць з Зорею женихалися собі, Сонце вискочило з мечем та від ревності як рубоне Місяця мечем, так його й перерубало надвоє!.. Одна половина упала за гору, а друга зосталася на небі. Той учений, що висліджував цю легенду, знаходив, що вона була відома не тільки литвинам, а й другим народам. Про це ясує і наша пісня (він здавався і на пісню) про місяця – перекроя, тобто про перерубаного, перекраяного, про половинку місяця, а не про повного». Мирний переказує тут космогонічний сюжет із першого тому книги Олександра Афанасьева «Поэтические воззрения славян на природу» (1865). На підставі цього сюжету, який зринатиме також у романі «Повія» (в химерному сні Христі, що наснився їй у Веселому Куті) та в містерії «Спокуса», Мирний і пише свою казку. У фольклорних текстах дітьми Місяця та Сонця є тільки зорі. Тим часом письменник робить їхніми дітьми ще й двох дівчаток-близнят: Правду та Кривду. Одного разу світова Темнота пустила на них черв'ячка-сум, що кусав їх за серця. У серці Правди від того народилась Журба, і ця дівчина стала нарікати на свою матусю-Сонце за те, що вона так жорстоко повелася з батьком-Місяцем. У відповідь на це Сонце скинуло Правду та Кривду на доти порожню землю, щоб вони «володіли нею». Тоді сестри створили тут усіляку живність, причому твориво Кривди поїдало траву й дерева, отож скоро їсти стало нічого. Тоді Кривда порадила їсти одне одного. «І от кинулися пташки ловити метеликів та дзюбати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий – хто кого здолав, а той винуватий – що подався». Правді нема місця на землі. Востаннє вона спробувала утвердитись через людину. Та Кривда зуміла підступитися й до Чоловіка «і через його вже опанувала всім світом». Прикінцевий розділ казки, услід за лірницькою піснею «Про Правду та Кривду», подає картину всеосяжної влади Кривди: «З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкоренилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її і знати не хоче. Часом тільки старі сліпці, Божі люди, згадують її в своїх важких піснях: “Та вже ж тії Правди, Правди не зиськати, / Бо стала та Кривда тепер панувати…”»

Боротьба Правди та Кривди, поза всяким сумнівом, є магістральним сюжетом усієї творчості Мирного, без якого світ його ідей та образів годі уявити. Як підкреслював Сергій Єфремов, «до всіх своїх творів Мирний сміливо міг би взяти епіграфом… крик народної душі: «Нема в світі правди, правди не зиськати», бо всі вони дають ту чи іншу ілюстрацію до цього висновку з народного світогляду». При тому Єфремов був схильний трактувати цю настанову як вияв «принципіального песимізму» письменника. Запитувавши прикінцеві рядки «Казки про Правду та Кривду» (у відповідь на запитання: чи Правда одоліє коли Кривду? –