Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Руслан

— Рус, підемо ввечері на тусу? — запитує Льоня Соловйов після вечері в одному з ресторанів його батька.

Взагалі я терпіти не можу подібного роду заклади. Як на мене, тут відпочивають тільки старпери й ті, хто хоче вразити гарну дівку з метою затягнути її вночі в ліжко. І сьогодні Льоня ледве вмовив мене піти з ним саме сюди. У нього, як виявилося, відібрали кредитку, тому він не може собі дозволити поїсти де-небудь ще, а я… я просто не витрачаюсь на жратву, вважаючи за краще їсти те, що готує мама.

Й ось зараз ми стоїмо під дахом цього самого ресторану та намагаємося визначитися, куди далі. Вірніше, Льоня намагається. Я ж тупо стою і втуплююсь у ніч, намагаючись усвідомити те, що щойно побачив та дізнався. У неї не чоловік. У неї хрін собачий. Я відчув його гнилу душеньку, ледь він подивився на мене, як на покидька суспільства, хоча сам не виглядав аристократом.

Не знаю, що керувало мною в ту мить, коли я вирішив увести в нього Аню. Напевно, думав, що вона не відмовить і з радістю втече. Але вона відмовилася і мені довелося піти, проте я побачив цього «Ванюш». Все ж таки, ім’я йому пасує. Хоча гівнюш мені подобається більше.

— Ну так що, Жаров? — Льоня боляче тицяє мене в бік. — Ми тусити підемо?

— Ні, щось не хочеться.

— Ну-у-у-у, — пхикає друг. — Я думав ми потусимо, дівок знімемо.

— Знімай, — здвигаю плечима. — Я тобі чим допоможу?

Насправді я знав, чим. Мій друг Льоня не вирізнявся зовнішньою привабливістю: із широким носом, пухкими губами та дурнуватою усмішкою, він рідко притягував дівчат із першого разу, проте коли вони його пізнавали... Я сам дивуюся, як вони липнуть до нього, але сам… сам він ніколи не міг почати спілкування. Тільки після того, як я приводив дівчину, він міг звернути її увагу на себе. І вона миттю забувала про існування мене.

— Слухай, — намагаюся виправдатися. — Правда, не той настрій.

Я швидко ступаю на промоклий від зливи тротуар та сідаю в автомобіль. Льоня лише махає мені на прощання і йде до свого автомобіля. Сьогодні чомусь не до тусовок. Хочеться дізнатися її адресу, поїхати до неї, надерти дупу цьому гівнюші й забрати її, прокатати нічною Москвою й повести в найкращі заклади, а потім показати, якими повинні бути справжні чоловіки.

Я довго спостерігав за ними. Він за весь вечір жодного разу не взяв її за руку. Не поглянув з бажанням, не приділив уваги, проте офіціанток облапав та роздягнув щонайменше кілька разів. Такого я не розумів. Гаразд би дружина в нього була страшною, але Аня ж не така. Вона взагалі здавалася мені найкращою дівчиною, яку він бачив: тендітна, вродлива, з нереальними очима. Аня викликала дике бажання отримати її та заволодіти нею.

Водночас я розумію, що це не єдине, чого я хочу. Є ще щось, що змушує мене відмовитися від розваг, від дівчат, які пишуть одна за одною, і просто думати про неї. Я не знаю як отримати її й це мене бісить. Дратує. Нервує. Я хочу її до ломоти в кістках і не можу викинути чортову преподшу з голови, так глибоко вона засіла в моїх думках.

— Альо, Костян? — набираю свого кращого друга. — Є час?

— А шо треба?

— Допомога твоя потрібна, — кидаю в слухавку. — Під’їжджай до універу за пів години.

— Що ми там робити будемо?

— Ти можеш просто приїхати? — роздратовано кажу йому. — Ти мені потрібен там.

— Добре.

Я вимикаюсь та різко тисну на газ, розвертаючи автомобіль в протилежному напрямку. Не знаю, що буду робити, коли роздобуду її адресу, але зараз не хочу думати про це, тому що боюся передумати.

Я приїжджаю на місце за десять хвилин і час, який залишився до приїзду Костяна, просто блукаю околицями та курю цигарку за цигаркою. Друг приїжджає вчасно, ліниво виповзає з автомобіля та йде до мене.

— Ну й шо тут робити? Сьогодні тусовка в Холмі, а ти…

— Заткнись і пішли, — я киваю в бік іншого входу в універ і рішуче йду туди.

— Стривай, ти шо всередину залізти вирішив? — з недовірою вимовляє Костян. — Нахєра?

Я різко гальмую та повертаюся до нього, хапаючи його за піджачок.

— Ти можеш, бля, просто піти зі мною? — мене чомусь дратує те, як він зволікає та отетеріло дивиться на мене.

— Там охорона, — мимрить Костя.

— І коли тебе це зупиняло? — єхидно запитую й тягну друга далі. — Поки ти тягнув свій зад сюди, я обійшов тут усе. Охоронець зараз вийде, погляне і знову звалить у свою підсобку, а ми проберемося з чорного ходу.

— Ти можеш сказати, що тобі там потрібно? — знову гальмує Костя. — Я мушу знати, заради чого ризикую.

— Адреса, — кидаю, озираючись. — Мені потрібна адреса нової училки.

— Нахєра? — ставить те ж запитання друг.

— Треба, — задовільняю його цікавість.

Очевидно, зрозумівши, що я нічого більше не скажу, Костя просто прямує за мною й, нарешті, затикається. Ми оминаємо паркан із чорного ходу та потрапляємо на територію. Уже добряче стемніло, охоронець обійшов свій пост і тепер не вийде щонайменше пів години.