Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

Я вліз у лайно, подумав пан Леман, ускочив по самісінькі вуха, подумав він. У нього виникло бажання закурити, проте він не знав, чи це тут можна; скидалося на те, що ні, бо ж попільнички не видно було ніде навкруги, — якщо взагалі можна говорити «навкруги» про це тісне й голе приміщення, де не було нічого, крім столу, двох стільців та неонової лампи. І пан Леман справді вважав, що цих людей краще не дратувати. До того ж, і вікон тут не було, а двері зсередини виявилися без ручки.

Ось такі справи, подумав пан Леман і спробував пригадати, як же воно так вийшло. Спершу було все гаразд, вони перевірили його берлінський паспорт, його багаторазова віза їх задовольнила, і вони обміняли йому гроші. Катрін, дякувати Богу, проходила контроль в іншому місці, у неї був лише західнонімецький паспорт, і це позбавило її необхідності оформляти багаторазову візу; втім, вона, здається, мала за візу платити, пан Леман не був у цьому певен, але все це тепер до лампочки, подумав він. Певно, Катрін стоїть собі зараз десь у Східному Берліні й чекає на нього, а він застряг у якомусь підвалі без вікон на станції «Фрідріхштрасе» й чекає, що буде далі. Сподіваюся, подумав він, вона не почне там, нагорі, з’ясовувати, куди я подівся; якщо вона взагалі нагорі, а я внизу, можливо, це саме я нагорі, а вона внизу, думав він, хоча йому справді здавалося, ніби він сидить у якомусь підвалі; але звідки мені знати, подумав він, численні спуски й підйоми на станції «Фрідріхштрасе» геть його дезорієнтували.

Отже, він з усіма пожитками вже майже перетнув кордон, коли раптом до нього підійшов чоловік у формі й запитав, чи є в нього речі, що підлягають декларуванню. Пан Леман відповів: «Ні, наскільки я знаю», — і митник, привітний товстун, сказав: «Ходімо зі мною», — а потім попросив пана Лемана вивернути кишені й викласти все на стіл. Самі собою ці п’ятсот марок не склали б проблеми, картався пан Леман, це ж просто гроші, які не є ніяким доказом. Прикрим було те, що ці п’ятсот марок лежали в конверті, який йому вручили батьки і на якому його бабуся своїм мудрованим почерком «зютерлін»[24] написала — ім’я, адресу східної родички, та ще й дописала «Східний Берлін» і підкреслила, що в мундирників, до чиїх лап потрапив пан Леман, вважалося моветоном.

За мій ідіотизм, подумав пан Леман, їм слід би мене запроторити до Бауцена[25] років так на двадцять, ідіотизм, думав пан Леман, треба карати, а я ідіот, ідіот, ідіот. Митник ніяк особливо не відреагував, наприклад, не зареготав абощо, сказав лише: «Ага, а що тут у нас?» — і вийшов, знову прийшов, відвів пана Лемана в цю кімнату, посадив його на цей стілець і зачинив двері ззовні. І ось він тут сидить. Не варто, думав пан Леман, намагаючись виробити якусь стратегію, ламати тут комедію, треба одразу сказати правду, думав він, це обеззброює, принаймні це найпростіше, все інше буде ще безглуздішим, подумав пан Леман. Він не чекав, що йому зараз надінуть кайдани і відправлять до Сибіру, це малоймовірно, подумав він, але в цій ситуації почувався страшенно пригніченим. Я залежу від їхньої доброї волі, думав він, зараз треба прикинутися дурником, хоча мені й прикидатись особливо не треба, подумав пан Леман.

Двері знову відчинилися, і зайшов інший уніформієць. Він приніс величезну друкарську машинку й поклав її на стіл. «Ви ще посидьте», — сказав він, знову вийшов і повернувся з кількома аркушами паперу, конвертом з грішми і документами пана Лемана, які надзвичайно ретельно розклав рядком на столі, перш ніж сісти, й аж тоді тільки поглянув на пана Лемана.

— Ну що ж, почнемо, — сказав він.

— Так.

— Що це за гроші?

— Це мені бабуся дала. Я маю передати їх одній родичці, яка живе в Східному… е-е… — пан Леман в останню мить зумів перейти в русло політики розрядки, — в столиці НДР.

— І звати її пані… — службовець поводився так, ніби й справді вперше розглядав конверт, — годі розібрати… Хто це писав?

— Моя бабуся.

— Здається, Хельга Берґнер… вона громадянка НДР?

— Так, я думаю…

— Що значить — ви думаєте?

— Ну, вона живе тут у вас, в НДР, певно, вона є громадянкою НДР.

— Прошу без нахабних смішків. І в яких родинних зв’язках ви перебуваєте з цією жінкою?

— Вона двоюрідна сестра моєї матері, здається.

— Вам так здається?

— Так.

— Що це значить — вам здається?

— Власне, я знаю це напевне.

— А ваша бабуся, як її ім’я та прізвище?

— Маргарете Бік.

— А ваше прізвище Леман?

— Так.

— І як це між собою в’яжеться?

— Ну, моя мати — уроджена Бік, а моя бабуся — уроджена Шмідт, а її сестра вийшла заміж за якогось там Берґнера, я гадаю.

— Ви гадаєте?

— Ну, це, мабуть, єдине пояснення. Хіба що двоюрідна сестра моєї матері є дочкою якогось із братів моєї бабусі, тоді б вона була уроджена Шмідт, але тоді їй теж довелося б із кимось одружитися, щоб стати Берґнер. Інакше ми не були б родичами.

— Хочете пошити мене в дурні?

— О ні, що ви, в жодному разі.

— Гадаєте, у нас тут свого роду забавка?

— Ні, звісно.

— Гадаєте, я з вами тут жартую? Гадаєте, у нас тут обідня перерва, і ми вирішили з вами трішки потеревенити? Гадаєте… — службовець підвищив голос і розпашівся, він ще молодий, подумав пан Леман, але йому треба зважати на тиск, — що ви можете ПОРУШУВАТИ МИТНИЙ І ВАЛЮТНИЙ КОДЕКС НДР, А ТОДІ ЩЕ Й КЛЕЇТИ ТУТ ДУРНЯ?

— Але ж ви самі мене спитали, — сказав пан Леман і про себе вирішив збавити хід і не прикидатися аж таким очевидним ідіотом. У них тут у всіх нерви наструнені, подумав він, ця історія трохи вибила їх з колії.

— І ви навмисно поклали цей конверт у внутрішню кишеню пальта, щоб у разі обшуку його не знайшли?

— Та ні, — обурився пан Леман, — насправді все було не так. Ось запитайте хоча б вашого колегу. Я одразу все виклав на стіл. Я й не знав, що з грішми виникне така проблема.

— Чому ви не заявили про гроші, коли наш службовець запитав, чи маєте ви речі, що підлягають декларуванню?

— Але ж я й не здогадувався, що маю про них заявити. Звідки мені знати, які у вас тут митні правила.

— Якщо ви не знайомі з митним кодексом, чому тоді намагалися перевести гроші через митницю в НДР контрабандою?