Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Останнє з її тіл — оголений чоловік — позбавлене впізнаваних мови та культури. Рухається він дивно, ніби в темній кімнаті, тільки повільніше, жестовіше. Він хоче нам щось сказати. Уривки його реплік чути в записі, а Гартке самими вустами повторює слова.
Чи було таке, щоби я дивилася на постать на сцені й бачила настільки самотню людину?
Його слова складаються в монолог без контексту. Дієслова й займенники розсипаються в повітрі, а тоді стається щось дивне. Тіло перескакує на інший рівень. У низці електроконвульсивних рухів тіло виривається з-під контролю, огидно кидаючись навсібіч і крутячись. Гартке змушує своє тіло виробляти таке, що доти я бачила тільки в мультиках. Схоже, ці судоми виривають чоловіка з однієї реальності й переносять в іншу.
Перформанс добігає кінця.
Я набираю повні груди повітря і запитую те, чого не хотіла запитувати. Воно стосується Рея Роблза, їхнього недовгого шлюбу і його самогубства, що стало для всіх шоком.
Вона дивиться крізь мене. Я впираюся й жалюгідно нагадую їй про той єдиний раз, коли ми зібралися втрьох — у Римі; Рей тоді ще прийшов на вечерю з вуличною кішкою на плечі.
Цей спогад промайнув у неї в очах, і після того вона трохи осіла. Я хочу перекласти вину на диктофон, який лежить на столі. Це ергономічний і елегантний цифровий диктофон, чотири дюйми завдовжки, півтори унції вагою, і саме цей диявол штовхає мене на такий крок.
Вона дивиться в простір.
— Було б дуже просто, якби я могла сказати, що цей перформанс прямо витікає з того, що сталося з Реєм. Але я не можу. Було б круто, якби я могла сказати, що це драма про чоловіків і жінок проти смерті. Я хотіла би так сказати, але не можу. Це надто тісно, надто ізольовано, надто складно, і я не можу, не можу, не можу.
Від її наступного вчинку в мене мороз поза шкірою йде. Вона переключається на інший голос. Це його голос, голос голого чоловіка, жаский, як звук флейти із шафи. Тільки не в записі, а наживо. Не промовлений самими вустами, а насправді. Він промовляє до мене, а я вдивляюся в обличчя подруги й не бачу її. Я не зовсім розумію, що вона робить. Мені майже віриться, що вона, як у перформансі, споряджена чоловічими геніталіями, звичайно, штучними, а ще бандажем тілесного кольору з наклеєним волоссям, щоби приховати груди. А може, вона навчила свій торс опадати, а пах проростати. Від неї всього можна очікувати.
Вона каже, що йде до вбиральні. Коли офіціантка приносить рахунок, я розумію, що можна вимкнути диктофон.
Сила перформансу полягає в тілі Гартке. Інколи вона робить жіночність такою сильною й загадковою, що та огортає обидві статі й низку безіменних станів. У минулому вона вселялася в тіла підлітків, проповідників-п'ятдесятників, стодвадцятирічної жінки, яка харчується виключно йогуртом, і, що запам'яталося найбільше, вагітного чоловіка. Її мистецтво в цьому перформансі загадкове, повільне, складне, інколи нестерпне. Але це — не велична нестерпність пишних образів і декорацій. Це про вас і про мене. Те, що починається як самотня іншість, стає знайомим, ба навіть особистим. Це про те, хто ми такі, коли не відрепетируємо образу того, хто ми такі.
Я сиджу й чекаю на Гартке, але вона не повертається.
Маріелла Чепмен
Розділ 7
Мертва білка, яку ти побачила на алеї, — мертва й обезголовлена — виявляється зіжмаканим клаптем мішковини, але ти однаково, проходячи повз, дивишся на неї із сумішшю жаху й жалю.
Бо він самотній. Бо з ярів між лісистих пагорбів котився дим, а папороті пообгорали й побуріли від часу. У пустищі, у відтінках вогненної землі під стемнілими небесами, під валунами, що їх море розкидало на узліссі соснового бору, у прадавній кам'янистій вдачі вчувався суворий присуд, непохитна, затята клятва. А ще: бо він сказав те, що сказав — що вона буде тут наприкінці.
Був у неї брудний светр, який вона випадково натягнула через голову задом наперед, і тепер стояла й намагалася вирішити, як краще: зняти його і знову вдягнути чи потерпіти легкий дискомфорт від того, що горловина светра сидить трошки зависоко. Він був із круглим вирізом під горло, цей светр.
Вона відчувала, як наличка шкрябає горло. Навіть не шкрябає, якесь інше слово, і вона просунула вказівний і середній пальці в горловину, виставивши лікті в боки і вдумуючись у пустку свого рішення.
Кажуть, понура зима, понура.
Але ось вона знову тут, у домі, як він і казав, вийшовши за рамки договору про оренду. Вона, звісно, уже не пам'ятає, що саме він сказав. Але так вона зрозуміла те, що він сказав, його неточні слова, його ясне чи туманне послання. Вона продовжила договір, хай би які там слова він ужив, і вона знає, що вдалася до цього, щоби справдити його репліку, а це, напевно, підважує істину, яка могла в ній критися. Її тут утримали не обставини й не дивовижна випадковість, а сама його репліка, хоча вона вже майже не пам'ятає, як він її вимовляв.
Вона скинула светр і вдарилася рукою об лампу, що звисала зі стелі, вона постійно забувала, що та є, а тоді натягла светр через голову, передом наперед, як і було задумано на Тайвані.
Вона знала, що зараз п'ята тридцять, і подивилася на годинник. Так і було.
Коли не вдавалося згадати, як він виглядає, вона прихилялася до дзеркала, й ось він як тут, тільки не зовсім, лише натяк на нього, майже ні сліду, але якоюсь мірою таки тут, якщо можна так сказати, у певних дзеркалах менше, в інших більше, не просто жалюгідна репродукція, це все залежить від часу, освітлення і якості скла, стратегій скла, що міняє право й ліво місцями, від тієї чи тієї кімнати, адже кожне зображення в кожному дзеркалі лише віртуальне, навіть якщо очікуєш побачити себе.
Вона піднялася сходами й торкнулася балясини на горішньому майданчику. Вона завжди так робила, бо не могла інакше, — торкалася дубової фактури, вирізаних у деревині виступів і заглибин. Нагорі стовпчик звужувався й був витесаний у формі аканту, і це було найкраще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Художниця тіла, Дон Делілло», після закриття браузера.
