Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Він розбив мою лютню, — відказав я. — Ми квити. Я готовий поховати минуле.

— Дідька лисого, — заперечив Сім. — Ти закинув отой фунт згірклого масла йому в димар. Ти послабив підпругу на його сідлі…

— Та чорні ж руки, стулися! — перебив я й роззирнувся довкола. — То було майже місяць тому, і ніхто, крім вас двох, не знає, що то був я. Ну, тепер іще Манет. І всі, кому нас чутно.

Сім знічено почервонів, і розмова затихла, доки не повернулася Лілі з випивкою. Вілові подали скатен у традиційній кам’яній чаші. Сімів мед сяяв золотом у високому келиху. Нам із Манетом дісталися дерев’яні кухлі.

Манет усміхнувся.

— Не можу згадати, коли востаннє замовляв саунтен, — замислився він. — Та, здається, взагалі ще не замовляв його собі.

— Окрім тебе, я знаю всього одну людину, яка його пила, — зауважив Сім. — Квоут завиграшки його лигає. По три-чотири порції за вечір.

Манет поглянув на мене, здійнявши густу брову, й запитав:

— Вони не знають?

Я мотнув головою, п’ючи зі свого кухля й не знаючи, звеселитися мені чи зніяковіти.

Манет посунув свій кухоль до Сіммона. Той узяв його й надпив. Насупився й надпив іще раз.

— Вода?

Манет кивнув.

— Давній трюк для повій. Балакаєш із ними в пивниці борделю й хочеш показати, що не такий, як усі інші. Ти людина витончена. Тому пропонуєш замовити випивку.

Він потягнувся через стіл і забрав у Сіма кухоль.

— Однак вони на роботі. Вони пити не хочуть. Їм подавай гроші. Тож вони замовляють саунтен, певерет абощо. Ти платиш гроші, людина за шинквасом дає повії води, а наприкінці ночі вона ділиться грішми із закладом. Дівчина, яка добре вміє слухати, може заробляти за шинквасом так само добре, як у ліжку.

Я доповнив його слова:

— Ми, взагалі-то, ділимо гроші натроє. Третина — закладу, третина — людині за шинквасом, третина — мені.

— Тоді тебе намахують, — відверто заявив Манет. — Людина за шинквасом має діставати частку з грошей для закладу.

— Ніколи не бачив, щоб ти замовляв саунтен в Анкера, — зауважив Сім.

— Напевно, там ґрейсдельський мед, — пояснив Віл. — Його ти замовляєш постійно.

— Але ґрейсдельський мед замовляв і я, — заперечив Сім. — На смак — як солодкий маринад і сеча. До того ж… — Сім поступово замовк.

— Він був дорожчий, аніж ти думав? — запитав Манет і всміхнувся. — Морочитися так заради ціни одного маленького пива було б не надто розважливо. Чи не так?

— У Анкера знають, що це означає, коли я замовляю ґрейсдельський мед, — відповів я. — Якби я замовляв те, чого насправді не існує, розкусити цей трюк було б доволі просто.

— Звідки про це знаєш ти? — запитав Сім Манета.

Той захихотів і пояснив:

— Для такого старого пса, як я, нових трюків немає.

Світло почало гаснути, і ми повернулися до сцени.

***

Вечір потихеньку минав. Манет подався до привабливішого товариства, тоді як ми з Вілом і Сімом силкувалися не залишати на столі келихів, а звеселені музиканти знов і знов замовляли нам усім випивку. Випивки, правду кажучи, було непристойно багато. Значно більше, ніж я наважувався сподіватись.

Здебільшого я пив саунтен, оскільки до «Еоліяна» передусім прийшов, щоб відшукати грошей на навчання. Віл і Сім також замовили його кілька разів, бо тепер знали, в чому заковика. Я був подвійно їм вдячний, бо інакше їх довелося б везти додому на тачці.

Урешті наша трійця наситилася музикою та плітками, а Сім ще й марними залицяннями до служниць.

Перш ніж ми пішли, я підійшов до людини за шинквасом, щоб нишком перекинутися словом, і згадав про різницю між половиною та третиною. Наприкінці наших перемовин одержав цілий талант і шість йотів. Цю суму майже повністю забезпечила випивка, яку мені замовили колеги-музиканти.

Я зібрав монети в гаманець: «Рівно три таланти».

У ході перемовин я також роздобув дві темно-брунатні пляшки.

— Що то таке? — запитав Сім, коли я заходився ховати пляшки у футлярі для лютні.

— Бредонське пиво, — я пересунув ганчір’я, яке підмощував під лютню, щоб пляшки не терлись об неї.

— Бредон, — промовив Віл з відвертою зневагою в голосі, — це більше нагадує про притон, аніж про пиво.

Сім схвально кивнув і скривився.

— Не люблю, коли алкоголь паршивий.

— Він непоганий, — виправдався я. — У малих королівствах жінки п’ють його, коли вагітні. Арвіл згадував про це на одній зі своїх лекцій. Його варять із додаванням квіткового пилку, риб’ячого жиру й вишневих кісточок. Там купа різних мікроелементів.

— Квоуте, ми тебе не засуджуємо, — Вілем із тривогою на обличчі поклав руку мені на плече. — Нас із Сімом не бентежить те, що ти вагітна іллійка.

Сіммон пирхнув, а тоді засміявся з того, що пирхнув.

Ми помаленьку пішли назад до Університету й перетнули високу арку Кам’яного мосту. І, позаяк довкола не було нікого, хто це почув би, я заспівав Сімові «Осел, осел».

Віл і Сім тишком-нишком подибали до своїх кімнат у Стайнях. Однак я не був готовий лягати спати і продовжив валандатися порожніми вулицями Університету, дихаючи прохолодним нічним повітрям.

Я неквапом проминав темні фасади аптек, майстерень склодувів і палітурних майстерень. Зрізав шлях через підстрижений моріжок, де занюхав чистий, схожий на пил запах осіннього листя й зеленої трави під ним. Майже в усіх шинках і корчмах було темно, зате в борделях палали вогні.

Сірий камінь Зали Майстрів у місячному сяйві здавався сріб­лястим. Усередині палав один тьмяний вогник, що освітлював вітражне вікно із зображенням Теккама у класичній позі: босоніж біля входу до його печери, де він звертався до юрби молодих учнів.

Я пройшов повз Тигель, який наїжачився незліченними димарями, темними й майже бездимними на тлі освітленого місяцем неба. Навіть уночі від нього пахло аміаком і обвугленими квітами, кислотою та спиртом — сумішшю тисячі ароматів, які за багато століть просочилися в камінь будівлі.

Останніми були Архіви. П’ятиповерхові й позбавлені вікон, вони нагадували мені величезний путь-камінь. Їхні гігантські двері були зачинені, проте я бачив, як довкола країв дверей збирається червонясте світло симпатичних ламп. Під час вступу майстер Лоррен тримав Архіви відчиненими вночі, щоб усі члени Аркануму могли готуватися скільки заманеться. Звісно ж, усі, крім одного.

Я повернувся до Анкера. У його шинку було темно й тихо. Я мав ключ від дверей чорного ходу, але не став пробиратися крізь пітьму, а подався до завулка неподалік. Праву ногу на дощову бочку, ліву ногу — на підвіконня, ліву руку — на залізну ринву. Я тихенько видерся до свого вікна на третьому поверсі, піддів засув шматком дроту й заліз усередину.

Було непроглядно темно, а я надто стомився, щоб шукати вогника в каміні внизу. Тож я торкнувся ґнота лампи, що стояла біля мого ліжка, і трохи обмазав пальці олією. Відтак пробурмотів зв’язування й відчув, як холоне передпліччя: його покидало тепло. Попервах нічого не відбувалося, і я набурмосився, зосереджуючись, щоб пересилити розмиту імлу алкоголю. Холод проникнув углиб моєї руки, і я здригнувся, та кінець кінцем на ґноті таки розквітнув вогник.

Змерзнувши, я зачинив вікно та