Читати книгу - "Вітька + Галя, або Повість про перше кохання, Валентин Лукіч Чемеріс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гарні мені витівки! — аж обурився Федько. — Буду я заради жартів купляти в сільмазі білу хлібину за двадцять дві копійки, коли є й за шістнадцять.
— В Турцію дорога далека, то білий хліб не завадить, — розсудила мати. — А що ж це ви, охотнику, забули сказати про вашого князя? Чи, може, він такий незугарний, що вам ім’я називати його ніяково? То ми йому од воріт поворіт.
— Та це Вітька Горобець! — відповів Федько. — Він, правда, не князь, але хлопець — о! То віддасте за нього свою куницю?
— Як вам, свате-охотнику, і сказати? — задумалась мати. — Не хочеться аж у Турцію свою дочку віддавати. Далеко дуже.
Федько заспокоїв:
— У вік техніки живете. Реактивні он літають.
— Квитки дорого, — стояла на своєму Соломія Кіндратівна. — І потім, шановний старосто, застукали ви нас зненацька. Тому вибачайте, але не можемо у вас білий хліб узяти і вас рушником пов’язати.
— Та що ж тут голову ламати?.. — нервував сват. — Все й так ясно. Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш — так женись!..
Мати спершу ніби й погодилась.
— Воно-то й так… Але народна мудрість говорить: поспішиш — людей насмішиш. А ви самі бачите, як розгубилась наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова.
— І довго ж ви будете думати? — Котигорошко невдоволено засопів. — Чи ви думаєте, що мені так легко аж з Турції до вас бігати?
— Та років так через десяток і прибіжіть.
— Тю! Та за десять років вони можуть і розлюбитися, — вигукнув Федько. — Он дядько Стратулат п’ятнадцять років з своєю Стратулатихою жив, а й то сказала: «Забирай свої речі — і на всі чотири боки!» Дядько Стратулат забрав своє майно — два чемодани пляшок — і поніс у ларьок, щоб на квиток на автобус вторгувати.
Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.
— Від куниці, — шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. — Заходь, Федюшо, не гордися.
І довго з сінешнього порога проводжала його затуманеними очима та все шепотіла:
— Думала, дитина… А вона вже куниця…
«Вітька+Галя»
Стояли під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі щойно програли важливу битву.
— Все? — безнадійно перепитав Вітька і пересмикнув гострими плечима. — Та не тягни, Жучок!..
— На даному етапі — все, — безнадійно розвів Федько руками. — Але будь мужчиною, Вітько. Ну, розумію, фіаско… Та Наполеону гірше прийшлося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли. Або візьми…
Вітька зітхнув: історія була поганим бальзамом для нього.
— І не зітхай так, — уболівав Федько. — Моя бабуся каже: півсвіту скаче, а пів — плаче. Що поробиш, ми потрапили у ту половину, що хникає. Але в нас не все ще втрачено. Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі — і все, коли брати в історичному масштабі.
— Добре, що хоч гарбуза не піднесли.
— Еге! А гарбузового насіння для чогось насипали повну кишеню, — і Федько витяг жменю пузатеньких смажених кабачків. — Пригощайся, іншого виходу в нас немає.
— А що це означає? — насторожився Вітька. — Коли гарбуз — зрозуміло, а гарбузове насіння?..
— Я теж всю дорогу ламав над цим голову.
— І що?
— У світовій літературі, на жаль, не згадується про подібні випадки, — сумно зітхнув Федько. — В історії теж… В енциклопедії — мовчання. Але мені здається, гарбузового насіння мені для того насипали, щоб ми з тобою полузали і гарненько подумали. Кажу тобі, не вішай носа. Наполеону під Ватерлоо, зрештою, і кабачків ніхто не давав.
Сват з молодим лузали й думали. Кабачки були смачні. Безперечно, Федько має рацію. Наполеону під Ватерлоо було гірше. Отже, носа нічого вішати. Та, власне, йому й не відмовили прямо, а попрохали зачекати. Десять років — час величенький, але що вдієш. Треба зачекати. Справжня любов все життя чекає.
— Еге! — раптом сказав Котигорошко, уважно розглядаючи явір. — Еге! — повторив він, мацаючи кору.
І з цими словами витяг з кишені складений ножичок.
— Ти що надумав? — стривожився Вітька.
— Те, що закохані роблять, — спокійно відповів Котигорошко і видряпав на корі «Вітька + Галя». — От, — задоволено мовив, впоравшись із своїм ділом. — Для історії. Так би мовити, для майбутніх поколінь. Хай читають. Хай заздрять. А то тільки й знають: «Ромео + Джульєтта».
— Для чого ти псуєш дерево? — образився Вітька.
Але Федько діловито перебив:
— А ти хочеш ніякого сліду в історії не лишити? Ні, так не годиться. Хай усі знають: «Вітька + Галя». Хто після цього посміє до Галі підсокирюватися? Галі ми зайвий раз доведемо, що вона всього лише твій плюс і ніякого самостійного значення не має. «Вітька + Галя», або повість про перше кохання. От!
Федько, незважаючи на поразку, був явно не в міру балакучий, сповнений енергії. Він би й на небі написав оте «Вітька + Галя», та шкода, що не має підходящої драбини.
— Чого тобі сумувати? Сказано, «Вітька + Галя» — і ніде твоя куниця від тебе не дінеться! — А потім подумав і закінчив: — Як не будеш, звичайно, гав ловити!..
Гарячий пісок — ліки універсальні
І сниться Вітьці Горобцю дивний сон.
Біжить куниця — голубі іскри розсипає.
Біжить степами, ярами, лісами, а він — за нею. А голубі іскри так і сиплються, і куниця аж спалахує дивним голубим сяйвом. А він — за нею.
День біжить…
Два біжить…
Три біжить…
І вже на десятий день здоганяє голубу куницю. Ось-ось схопить її… І тільки руки простягнув, а тут хтось як крикне:
— А куди ж ти ото руками?! Іч, який швидкий!..
— Я десятий день уже біжу! — кричить Вітька.
— А десять років ти б не хотів за куницею бігти?
— І побіжу! — вперто кричить Вітька. — Хоч і двадцять років!
А позаду пихтить Федько і хникає:
— Вітько-о, я закохався…
Вітька застиг, як укопаний:
— І ти, Брут?.. І в кого?..
— Не знаю… — Федько задумливо гризе насіння гарбузове. — Ще не знаю у кого, але відчуваю, що закохався.
— Щось мені душно, — каже Вітька.
…Уві сні він так голосно кричав і так безладно розмахував руками, що зовсім сполошив матір.
— Мабуть, у нього гарячка, — швидко встановила діагноз. — І добігається ж, вітрогон!..
А ліки у матері були універсальні, од усіх хвороб гамузом, будь то біль у животі чи перше невдале сватання: гарячий пісок. Нагріла його швиденько, в торбинку засипала — і синові на живіт поклала,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання, Валентин Лукіч Чемеріс», після закриття браузера.
