Читати книгу - "Державець"

Для зміцнення своєї безпеки владарі завжди будували фортеці, щоб відбити охоту у ворога нападати на них і щоб зупинити його перший натиск. Ця тактика похвальна, бо нею користувалися ще в античні часи. Одначе в наші дні ми бачили, як месер Нікколо Вітеллі зрівняв із землею дві фортеці в Чітта-ді-Кастелло, щоб утримати це місто. Гвідо Убальдо, герцог Урбіно, відвоювавши в Цезаря Борджи свої володіння, зруйнував дощенту всі фортеці цієї провінції — він вважав, що без них ворогам буде важче знов позбавити його влади. Так само вчинили й Бентівольйо після свого повернення до Болоньї. Отож, залежно від обставин, фортеці бувають потрібні чи непотрібні. З одного боку, вони чимось стають тобі в пригоді, а з другого — завдають шкоди. Щодо фортець можна зробити такий висновок: якщо владар боїться більше народу, ніж чужинців, то йому треба зводити фортеці; якщо ж він більше боїться чужинців, ніж народу, то неварто за це братися. Замок, збудований Франческо Сфорцою в Мілані, завдав дому Сфорци більше клопоту, ніж інші заворушення в цій державі. Тому найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці. В наш час не було такого випадку, щоб фортеці стали в пригоді якомусь владареві, окрім хіба що графині Форлі після смерті її чоловіка, графа Джіроламо. Замок допоміг графині сховатися від нападу народу, дочекатися підмоги з Мілана і вернути їй трон. Як на те, з-за кордону народові тоді не могли допомогти. Але потім фортеця не врятувала графині, коли на неї напав Цезар Борджа, а ворожий їй народ поєднався з чужинцями. Тому і першого, і другого разу для графині було б куди безпечніше не викликати ненависті народу, ніж мати в своєму розпорядженні замок.

Отже, взявши до уваги це все, я хвалитиму і того, хто будує фортеці, і того, хто не будує. Зате я гудитиму того, хто, покладаючись на фортеці, нічого не робив для того, щоб народ перестав його ненавидіти.

РОЗДІЛ XXІ

ЯК ПОВОДИТИСЯ ДЕРЖАВЦЕВІ, ЩОБ ЙОГО ШАНУВАЛИ

Ніщо не викликає такої пошани до владаря, як його великі діяння і особистий приклад рідкісних доблестей. У наші часи ми бачимо таким Феррандо Арагонського, теперішнього короля Іспанії. Його можна назвати майже новим владарем, бо з слабкого короля, завдяки своїм звитягам, він став першим можновладцем християнського світу. Всі його подвиги вражають чимось величним, незвичайним. На початку свого правління він підкорив Гренаду, заклавши цим основу своєї могутності. Перші завоювання далися йому легко і без особливих зусиль: втягнувши в цей похід кастільських дворян, він змусив їх думати лише про війну і не зважати на всякі нововведення. Таким чином він непомітно здобув ім'я і авторитет у них. На гроші, правлені з Церкви й народу, він міг утримувати солдатів і покласти завдяки цій довгій війні початок власній військовій силі, що так його потім прославила. Крім того, щоб підготувати ще більші походи, він, показуючи свою нетерпимість у вірі, пограбував і вигнав з королівства марранів. Під цим же приводом він захопив Африку, далі рушив на Італію і, нарешті, напав на Францію. Так він увесь час виношував величні заміри, надихаючи своїх підданців на їхнє звершення. Ці війни йшли так безперервно, що людям не залишалося ні часу, ні змоги одуматися і виявити якесь невдоволення.

Так само важливо владареві давати приклад рідкісної чесноти і в справах внутрішніх, як це чинив, за переказами, месер Бернабо з Мілана. Це потрібно в тих випадках, коли хтось зробить у громадському житті щось дуже гарне чи дуже погане і треба нагородити або покарати його так, щоб про це багато говорили. Але що найважливіше — владар повинен уміти кожним своїм вчинком створювати про себе славу, як про велику й видатну людину.

Владаря шанують ще й тоді, коли він не лукавить у своїй ворожнечі або своїй дружбі, тобто коли він відверто заявляє про своє рішення виступити проти когось на чиємусь боці. Це завжди краще, ніж дотримуватися нейтралітету; бо якщо воюють між собою два твоїх могутніх сусіди, то після перемоги одного з них тобі так чи інакше доведеться боятися переможця. В обох випадках для тебе завжди краще стати на чийсь бік і вести відкриту війну. Якщо ти цього не зробиш, то станеш здобиччю переможця, на зловтіху переможеного, і не буде тобі ні виправдання, ні захисту, ні притулку. Адже переможцеві не потрібні друзі, які не допомагають йому в нещасті. Одвернеться від тебе й переможений, бо ти не захотів зі зброєю в руках поділити його долю. Антіох на заклик етолійців вступив до Греції, щоб вигнати звідти римлян. Він відправив послів до друзів римлян, ахейців, щоб умовити їх не втруматися, а римляни, зі свого боку, переконували їх виступити разом. Справа обговорювалася на раді ахейців, де посол Антіоха схиляв їх до нейтралітету. На це римський посол заперечив: «Якщо ви послухаєтеся цих людей, то потім самі пошкодуєте, ставши безславною здобиччю переможця».

Отож так воно й ведеться: той, хто тобі недруг, домагатиметься від тебе нейтралітету, а той, хто тобі друг, проситиме твого відкритого виступу зі зброєю. Нерішучі владарі, щоб уникнути небезпеки в дану хвилину, найчастіше погоджуються на такий нейтралітет і переважно гинуть. Але якщо владар сміливо стане на чийсь бік і той, до кого ти прилучився, вийде переможцем, то, попри свою могутність і владу над тобою, він буде тобі зобов'язаний, і між вами запанує щира дружба. Люди не настільки підлі, щоб у цьому разі кривдити тебе, показавши приклад такої невдячності. Нарешті, перемога ніколи не буває такою цілковитою, щоб переможець міг дозволити собі потоптати все, навіть елементарну справедливість. Якщо ж твій союзник зазнав поразки, він тебе не покине напризволяще; допоможе в міру сил, і ти, ставши його товаришем по нещастю, ще дочекаєшся кращих часів.

Коли ж ті, хто воює між собою, не такі могутні, щоб тобі боятися переможця, тим обачніше стати на чийсь бік.