Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шість головоломок для дона Ісидро Пароді 📚 - Українською

Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді" автора Хорхе Луїс Борхес. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 60
Перейти на сторінку:
з бідолашним Форменто, який заколов кинджалом нещасного Мануеля, в умі помішаного на своїх биках. Над цим треба добряче замислитися, нещастя так і падають мені на голову, це так, ніби безперестанку ллє дощ, хоч ти і так уже весь мокрий.

Ріко має репутацію красеня, але він, звичайно, міг хіба мріяти, щоби поріднитися із сім’єю такого високого польоту, як наша, адже самі вони — parvenus, цілковиті вискочки, хоча до їхнього батька я ставлюся з повагою, він приїхав до Росаріо без жодного песо за душею. Ким-ким, а дурною Пуміта ніколи не була, і мама, яка любила її до глибини душі, не поскупилася, коли настала пора вивести Пуміту в люди, щоб забезпечити їй належне світське життя. А отже, немає нічого дивного в тому, що Пуміта дуже швидко заручилася, хоч вона була тиха, наче голубка. Розповідали, що вони познайомилися надзвичайно романтично — у Льявальоле, майже як Ерол Флін та Олівія де Хєвіллен у фільмі «Поїдемо до Мексики», англійською, до речі, фільм називався «Сомбреро». Її поніс поні, запряжений у tonneau[141], коли вони виїхали на дорогу, вкриту гравієм, і Рікардо, який обожнює гру в поло, а значить, уміє поводитися з усілякими дрібними конячками, вирішив похизуватися і показати себе таким собі Дугласом Фербенксом[142], тому й зупинив поні — теж мені, великий подвиг!

У нього відпала щелепа, коли він дізнався, що вона моя сестра, а бідолашній Пуміті подобалося крутити носом перед ким завгодно — хай навіть перед власними слугами. Все складалося так, що Ріко запросили до «Ла Мончі», хоча, звичайно, до того ми формально знайомства не підтримували. Ще чого! Командор — це батько Ріко, якщо пригадуєте, — буквально зі шкіри пнувся, щоби між ними гарненько поукладалося, а я просто гинула від заздрощів, дивлячись, які орхідеї Ріко щодня слав Пуміті, через це я навіть почала уникати її і приязнитися з Бонфанті, ой, але до чого це я?

— Перепочиньте, сеньйоро, — ввічливо перебив її Пароді, — а ви, сеньйоре Англадо, оскільки цей водоспад ненадовго ущух, ловіть нагоду: викладіть мені вашу справу по суті, але постарайтеся, щоби коротко.

— Відкриваю вогонь…

— Без своїх дурних вивертів ти навіть почати говорити не можеш, — зауважила Маріанна, виймаючи помаду і підфарбовуючи сердито закопилені губки.

— Намальована моєю дружиною картина зрозуміла, переконлива і чітка. Залишаються, однак, деякі суто практичні деталі. Необхідно встановити систему координат. І я готовий стати землеміром. Мушу взяти на себе підведення суворого балансу.

У Пілар, у маєтку Командора, що знаходиться безпосередньо коло маєтку «Ла Монча», є все: парки, розплідники, оранжереї, обсерваторія, сади, басейн, клітки з тваринами, поле для гольфа, підземний акваріум, господарські будівлі, спортивний майданчик; усе це власність командора Санджакомо. Він — старий невеличкий на зріст чоловік, сповнений життя, з пронизливим поглядом, сангвістичною будовою тіла, з вусами, що немовби вкриті інеєм, і з блискучим, тонким почуттям тосканського гумору. Притому він — справжнісінька гора м’язів; бачили б ви його на стадіоні, на треку чи на дерев’яному трампліні.

Тепер від моментальної фотографії я переходжу до кінозйомки, ось зараз почну розповідати вам біографію цього славетного популяризатора добрив. Дев’ятнадцяте століття іржавіло, дрижало і скімлило у своєму інвалідному кріслі (це були роки моди на японські ширми і скрипучі велосипеди), коли містечко Росаріо відкрило свою невимовно гостинну пашу перед італійським іммігрантом, а точніше, перед італійським хлопчиськом. Питання: а ким же був цей хлопчисько? Відповідь: командор Санджакомо. Неуцтво, мафія, історичні потрясіння, сліпа віра у майбутнє Батьківщини — ось його лоцмани у життєвому морі.

Державний муж, наділений консульськими повноваженнями — можу засвідчити, бо так воно і було насправді, — сам консул Італії, граф Ізидоро Фоско[143], передчув моральні сили, що крилися в юнакові, й не раз обдаровував його порадами.

У 1902 році Санджакомо боровся з дійсністю у той спосіб, що сидів на дерев’яному передку брички, приписаної до Санітарного управління. У 1903 році він уже керував цілою армадою бричок, котрі розвозили сміття. З 1908 року — а якраз цього року його випустили з тюрми — він остаточно пов’язав своє ім’я із сапоніфікацією відходів[144]. У 1910 році він захопив чинбарні, а також пташиний послід, у 1915 році чіпким поглядом зауважив можливості рослинного соку[145]; щоправда, війна розвінчала всі ці ілюзії — і наш боєць, опинившись на грані катастрофи, надзвичайно різко змінив курс і зосередився на ревені. Італія всі сили вклала в призов. Санджакомо з іншого берега Атлантики відповів на заклик: «Єсть!» — завантажив цілий корабель ревенем і доправив його до окопів. Він не зважав на протести темних і неґречних солдатів, його провіантом були забиті всі пристані та склади у Женеві, Салерно та Кастелламаре; між іншим, від такого сусідства навіть найбільш густонаселені квартали часто порожніли. Ріки провіанту принесли йому нагороду: груди новоспеченого мільйонера прикрасила стрічка з Хрестом Командора.

— Ну хто ж так розповідає? Мимриш собі щось під ніс, наче сомнамбула, — різко промовила Маріанна та їдко додала: — Перш ніж Санджакомо став Командором, він устиг одружитися на власній кузині, яку наказав привезти з Італії; та й про нащадків його ти ще зовсім нічого не говорив.

— Визнаю, я потрапив у сіті власної велемовності. Наче аргентинський Веллс, я пливу проти течії часу. Зараз я зроблю зупинку біля шлюбного ложа. Наш витязь зачав первістка. На світ Божий з’явився Рікардо Санджакомо. Мати його — особа доволі дивна, цілком другорядна, вона дуже скоро сходить зі сцени і помирає у 1921 році. Цього ж року смерть (а вона, наче листоноша, зазвичай дзвонить двічі)[146] забрала до себе покровителя Командора, який ніколи не відмовляв йому в підтримці, — графа Ізидоро Фоско. Кажу вам — і повторю це без жодних вагань: Командор від горя мало не збожеволів. Піч крематорію пожерла тіло його дружини, проте лишилося її творіння, її рельєфний відбиток — немовля.

Батько, скеля моральності, присвятив себе вихованню дитини, він обожнював малого. Прошу звернути на це особливу увагу: Командор — жорстокий диктатор серед підлеглих, щось на кшталт гідравлічного преса поміж машин, але вдома він був для свого сина найніжнішим із пульчинел[147].

Тепер камера покаже вам Командорового нащадка: сірий капелюх, очі — як у матері, тонесенькі вуса, рухи — як у Хуана Ломуто[148], ноги — наче в аргентинського кентавра. Він герой доріжок басейнів та іподромів, крім того, він юрист, отже, перед нами людина цілком сучасна. Мушу визнати, що у його збірці віршів «Зачесати вітер» зовсім не важко віднайти міцну систему

1 ... 19 20 21 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шість головоломок для дона Ісидро Пароді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"