Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

– Я знайду спосіб. Ти як, зі мною? - дивлюся на неї з надією.

Вона хитає головою:

- Ти як хочеш, а я пас. Не хочу у цьому брати участь. Комендантська година дозволяє їм влаштовувати свої заходи, але не дозволяє нам виходити з дому після шести, Ханно. Якщо тебе зловлять – у тебе будуть проблеми. Потім не кажи, що я тебе не попереджала. Чесно кажучи, в даному випадку поліція – не найперше, що ти маєш боятися. Найбільше треба побоюватися вбивцю, що орудує на вулиці. А ти хочеш піти пізно з дому. До того ж Стоуни живуть за два квартали. Це не далеко. Але воно тобі потрібне? Пертися туди! - Наомі сердилася.

- Якщо я хочу цього – значить треба! - впирала я руки в боки. - Мені цікаво як це все відбувається. Ніколи раніше не була на таких вечорах.

- Пффф. Я також не була. Хочеш, щоб тебе запросили? Спочатку розбагатій!

- Про що сперечаємося? - до нас підійшов Шон.

- Ханна хоче ... - почала було Наомі, але я шикнула на неї і вона замовкла.

– Зрозуміло. Знову секрети, - він почергово подивився на Наомі, потім на мене і знову на Наомі.

Дівчина опустила погляд, захоплено розглядаючи паркет шкільного коридору.

- Так, Ханно? - він звернувся до мене.

– Що? - невинно плескаю очима. - Ти це про що?

- Я спитав, знову секрети? - здавалося, що Шон не блимав.

– Ні. Тобто… - я замовкла і подивилася на Наомі, шукаючи допомоги у неї. Але та, лише вдала, мовляючи: «А від мене ти, що хочеш?».

- Все ясно, - Шон розвернувся і пішов далі коридором.

- Він не повинен нічого знати. Не хочу слухати, як він, намагатиметься вмовити мене цього не робити, - незворушно говорю я.

Наомі лише мовчки, підняла брови і знизала плечима.

Наступного вечора, я на всю, вирішила причепуритися. Треба ж виглядати на тлі інших так щоб не особливо виділятися. Хоча…що зазвичай одягають жінки на такі заходи я не знала.

Швидше за все, це має бути довга гарна сукня. Гаразд, у мене така є. Купила для випускного.

- Думаю нормально, - говорю вголос сама собі.

З дзеркала на мене дивилася дівчина в довгій темно-синій сукні. Завите на плойку волосся, я поклала в гарну зачіску. Одягла аксесуари, туфлі і вуаля – я готова.

Зібравшись із духом, вилажу у вікно.

Ну, давай Ханно, вперед! Я стрибнула вниз.

«Господи, тут же, можна було, спуститися, щоб не стрибати, - в останній момент подумала я, перед тим як пекельний біль пронизав кісточку».

Прокляті туфлі, треба було їх зняти. Але було вже запізно. Слава Господу, вивиху я не отримала.

Насилу піднімаюся і швиденько вибігаю на дорогу, попутно дістаючи мобільник з маленької сумочки. Майже десята вечора. Кладу телефон назад у сумку. Відмінно, прийду якраз у розпал усього.

Вже стоячи перед величезним триповерховим особняком Стоунів, я раптом захотіла розвернутися та піти додому, а ще краще побігти.

Особняк був розкішним. Скрізь горіло світло, грала приємна музика і… скрізь була охорона.

«От же чорт! - подумки вилаялася я». Наомі має рацію, про що я тільки думаю. Мені нізащо туди не потрапити. Дім Алекса для мене заборонена територія. Ну, хоч із вулиці подивлюся. Благо, огорожі немає.

Підібравшись ближче до будинку, я побачила, що всі вікна, навстіж. Мабуть, так треба. Їх спеціально відкрили.

Усередині було багато гостей. Усі сміялися, веселилися, танцювали і щось говорили.

Офіціанти розносили шампанське по всій залі.

Скрізь були вази з квітами та накриті шведські столи. Оркестр грав музику на іншому кінці зали.

Вау! Нічого собі. Мабуть, у них справді багато грошей, оскільки вони можуть собі дозволити влаштовувати таке щомісяця.

Пройшовшись уздовж стіни, я виявила кімнату, в якій нікого не було.

– Є! - зраділа я.

Видершись на підвіконня. Я стрибнула всередину.

«Гарна кімната, - подумала я на мить».

Озирнувшись, у далекому кутку, я побачила фортепіано. Цікаво, а чи вміє Алекс грати?

Виходжу з кімнати, попередньо озирнувшись - чи немає когось поблизу. І йду довгим коридором.

Зліва бачу кімнату з причиненими дверима. З дверної щілини сяє приглушене світло. Навшпиньки підбираюся до дверей і заглядаю всередину.

Моїм очам постала дивна картина.

Вісім чоловік стоять по колу. Одягнені в довгі чорні балахони з гострими капюшонами. По центру намальовано зірку – пентаграму. П'ять чорних свічок розставлено по кутам зірки. А в центрі лежить дівчина років двадцяти семи із заплющеними очима. Можливо непритомна. У неї була дивна бліда шкіра.

Люди, що стояли навколо пентаграми, опустивши голови, щось хором говорили. Я дослухалася. Але жодного слова не змогла розібрати. Що це? Якась іноземна мова? Латинь? Чи ні?