Читати книгу - "Київська Русь"

Похід Володимира на в’ятичів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Ставши великим князем (980 — 1015), Володимир Святославич розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на зміцнення держави. Досягненню цієї мети сприяли і його військові походи 981 — 993 рр. на ятвягів, в’ятичів, хорватів, у результаті яких всі східнослов’янські племена були об’єднані навколо Києва.

У часи княжіння Володимира завершився тривалий процес формування території Київської держави. Визначились і закріпились кордони Русі, які в основному збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. Вони проходили в районі верхів’їв Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця,

Росі і Південного Бугу — на південному сході; Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни — на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького та Онезького озер — на півночі. Це була найбільша держава в Європі, яка відзначалася винятковою для часів середньовіччя однорідністю. Лише незначну частину її населення становили неслов’янські народи: на північному сході — чудь, весь, меря, на півдні — торчеські племена.

У сфері постійного політичного впливу Русі перебував цілий ряд сусідніх територій, куди здавна проникало слов’янське населення. Протекторат над цими землями забезпечував їй вихід на міжнародні ринки. Мова йде про райони Північного Причорномор’я, Криму і Приазов’я, де молода Київська держава з перших днів свого існування успішно конкурувала з Візантією. Особливо міцними були позиції Русі у Приазов’ї. Уже в X ст. тут виникло давньоруське князівство з центром у Тмутаракані (колишнє грецьке місто Таматарха), що упродовж кількох віків відігравало важливу роль в економічному і політичному житті країни.

З IX — X ст. значно зміцнюються позиції Русі в Криму. Успішні походи руських дружин проти Візантії і її північнопричорноморських колоніальних центрів сприяли стабілізації економічних відносин Північного Причорномор’я з давньоруськими землями. За часів Володимира Святославича до складу Тмутараканського князівства увійшов район Керченського півострова, головне місто якого одержало руську назву Корчів. Зміцнились також позиції Русі в містах Херсонес і Сурож (Судак), де знаходились торгові колонії руських купців.

Похід Володимира на печенігів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Неодноразові спроби Візантії витіснити Русь з Криму і Північного Причорномор’я не мали та й не могли мати успіху. Традиційно цей район тяжів не до метрополії (Греція, Рим чи Візантія), а до сусідніх з ним материкових районів з давньою високою культурою землеробства і скотарства.

Серед заходів, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації країни, важливе значення мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі і князівства, де правили залежні від Володимира місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Древлянська земля — Святославу, Волинь —Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Реформа ліквідувала владу місцевих “світлих князів”, поклала край автономізму земель.

У галузі зовнішньої політики основним завданням Володимир вважав боротьбу з печенігами. Для захисту південних кордонів Русі і її столиці він наказав збудувати систему фортець. “И рече Владимиръ: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ. И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады: бѣ бо рать отъ печенѣгъ”[156]. Ця розповідь літопису свідчить про високий рівень державної організації Русі в X ст. Подібні заходи були під силу тільки країні з великим матеріальним і людським потенціалом.

У літописній розповіді про заселення новозбудованих порубіжних кріпостей деяке здивування викликає список племен, представникам яких була виявлена така висока довіра: словени, кривичі, в’ятичі, чудь. Що це — спроба київського уряду мобілізувати для потреб оборони Руської землі сили інших східнослов’янських і неслов’янських племен? Відповісти на це питання можна ствердно, проте навряд чи ця відповідь буде вичерпною. Залучаючи від названих племен “мужей лучших” для постійного проживання у південноруських кріпостях, Володимир мав також на меті створити тут своєрідну противагу місцевому боярству. Ймовірно, що літопис має на увазі людей, так чи інакше зв’язаних з князем і його оточенням, тобто “своїх людей”, на яких можна було б покластися. Як відомо, Володимир пішов до Новгорода в юному віці і, слід гадати, не мав на півдні Русі надійних прихильників.

Облога військами Володимира міста Корсуня в Криму. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Боротьбу з печенігами схвально сприймало населення Русі. Про подвиги Володимира “Красне Сонечко”, Іллі Муромця і Добрині Никитича народ складав пісні. У героїчному епосі (билинах) знайшло відображення життя тих градів, що були покликані захистити Русь від поганих. “На горах, горах да на высоких, на шоломя на окатистом, там стоял да тонкий вся шатер. Во шатре — то удаленьки добры молодцы. Стерегли, берегли они красен Киев-град”.

Окрім системи воєнно-феодальних замків південноруське порубіжжя захищали могутні земляні вали і рови, що проходили вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни. Пороські земляні вали, вірогідно, становили єдину систему з валами Переяславщини, які доходили до ріки Супой. Стугнинські вали, що продовжувались у західному напрямку до ріки Здвиж, мали захищати ближні підступи до столиці Русі. На жаль, земляні вали лише нещодавно стали об’єктом серйозних археологічних досліджень, і тому немає надійних даних з історії їх створення та функціонування. Відомо лише, що вперше як оборонні споруди вони згадуються в літопису під 1093 р., коли давньоруські князі йшли походом на половців. “И минувше Треполь, проидоше валъ. И се Половцѣ идяху противу, и стрѣлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу”[157]. Двічі літопис згадує переяславські вали. У 1095 р., коли половецькі хани прийшли до Мономаха просити миру, один із них — Ітлар — увійшов у Переяслав, а другий — Китай — “ста межи валома с вои”[158]. 1149 р. між цими валами стали табором війська Юрія Довгорукого.

Прибуття візантійської принцеси Анни до Корсуня. Мініатюра Радзивіллівського літопису

У літературі про час