Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Їх автомобіль проїхався біло-синіми плитами і зупинився на майданчику для авто. Лів забрала із заднього сидіння золотавий подарунковий пакет. Хазяїн дому з'явився перед ними майже тієї ж миті..
— О, які гості! — радісно вигукнув він, розкриваючи руки для обіймів. — Сестричко, зіронько, ти б хоч попередила. Втім, я люблю приємні сюрпризи, — Артур обійняв сестру.

Через її плече він побачив украй напружене обличчя Андре. Думки Артура залишалися йому недоступними. І його це злило. Брат Лів не втрачав часу з моменту їхньої останньої зустрічі, встиг дечому навчитися. Він приєднався до адептів герметизму, і, після років таємних практик та ритуалів, теж був уже більше, ніж просто сильним спритним мисливцем. Та до могутності Андре йому все ще було далеко. Зате він міг блокувати його сили і не впускати у свій розум.
— Андре! Як давно ми не бачилися! — Артур відпустив сестру і наблизився до її чоловіка, простягаючи йому руку.

Той потиснув її, надто вже натягнуто посміхнувшись. Лів помітила це і послала чоловікові погляд, сповнений обурення.
— Я так вдячний тобі за сестру! — Артур ніби не помічав неприязні гостя. — Дуже добре, що вона у таких надійних руках.
Раптом у дворі з'явилася Анжеліка і миттю розрядила вибухонебезпечну атмосферу.
— Лі-ві-я! — дзвінко проспівала вона і підбігла до жінки.

— Привіт, крихітко! — Лів обернулася на поклик. — Сьогодні я з подарунком. Тримай! — Вона простягла дівчинці золотавий пакет.
— Що тут? — тоненька ручка Анжеліки пірнула всередину.
Гострим поглядом Лів вловила тонку бліду дугу на цій ручці. Їй знову стало не по собі від усвідомлення того, що вона кусала дитину.

Анжеліка дістала з пакета коробку з ошатною венеціанською лялькою. Її настрій вмить перемінився. Дівчинка завмерла з коробкою в руках. В очах блиснули сльози.
— Вона тобі не сподобалася? — Лів присіла поряд із нею.
Анжеліка мовчала. Здавалося, вона ніби у ступорі. До неї підійшов Андре і м'яко забрав ляльку з її рук.

— Анжелі, давай ми покинемо цю ляльку і прогуляємося всі разом садом, — оксамитовим голосом сказав він.
— Хто ви? Ми з Вами ще незнайомі, — дівчинка почала оживати.
— Мене звуть Андре. Я чоловік Лів, — тим самим умиротворюючим голосом продовжував вампір.

— Ви її чоловік? — Анжеліка глянула на Лів, наче чекаючи, щоб та підтвердила його слова. — А діти у вас є?
— Ні, дітей немає. Напевно, тому ми й не знаємо, що їм дарувати, — трохи розгублено відповіла Лів.
— Найкращий подарунок — це твій приїзд, — дівчинка підійшла до жінки, взяла її за руку. — Ходімо, погуляємо садом.

— Я ненадовго залишу вас, — Артур дістав з кишені телефон, який розривався від звуків виклику, — Вибачте, — він пішов у напрямку додому.
Анжеліка, тримаючи за руки обох своїх гостей, проводила для них екскурсію садом.
— Тут у нас ростуть персики, — вона намагалася наслідувати тон екскурсовода. — Ще кілька тижнів і вони стануть зовсім стиглими. — Артур казав, що ніколи не їв ні персиків, ні якихось інших фруктів. Мені здається, це так сумно. А ви теж харчуєтесь лише так, як він? — Дівчинка, закинувши голову, глянула на Андре, а потім на його дружину.

— В усіх вампірів одна дієта, — відповіла Лів. — Наш організм не сприймає нічого іншого, крім крові.
— Але для нас це те саме, що для тебе персики, груші та інше, — запевнив Андре.
Лів розуміла, що він уже знає таємницю цієї дівчинки. І це щось неприємне. Але зрозуміти, чому у дитини така дивна реакція на ляльок, вона зможе лише дорогою додому, не раніше. Та й у цей момент мало значення тільки те, що Анжеліка забула про свої страхи. 

Садова доріжка звивалася трьома петлями навколо будинку. З висоти це виглядало б, як трилисник, у центрі якого стояв дім. Прогулявшись усіма трьома завитками, гості разом з Анжелікою повернулися до парадного входу.
Під'їзною дорогою з двору виїжджав сріблястий автомобіль. Артур стояв на першій сходинці будинку, проводжаючи його поглядом. Лів уловила напружений вираз його обличчя. Але, як тільки він помітив своїх гостей, одразу широко всміхнувся і спустився до них:

— Ви так довго гуляли! Мабуть, Анжеліка знайомила вас із кожним деревом?
— Зовсім не з кожним, — дівчинка підбігла до Артура і обняла його за пояс, — лише мої найулюбленіші показала.
— Найбільше на світі Енжі любить дерева, — Артур підхопив дівчинку однією рукою і притиснув до себе.
— І тебе, — усміхнулася вона, і зі зворушливою ніжністю  пригорнула голову до його плеча.
— Сонце піднімається, проходьте в дім, — запросив господар.

Гості були анітрохи не проти. Незважаючи на прохолодну тінь дерев, Лів уже починала відчувати неприємне поколювання на шкірі. Вона любила сонце в першу годину його сходу і в години заходу, але в інший час денне світило досить відчутно обпалювало шкіру.
Артур провів гостей у свою монохромну вітальню.
— Лів, можна я зроблю тобі зачіску? — спитала Анжеліка. — У тебе таке гарне волосся.
— О, я буду дуже рада, — усміхнулася та.

— Ходімо до мене, я візьму гребінець, — дівчинка побігла сходами нагору.
Лів із занепокоєнням глянула на чоловіка. Вона не хотіла залишати їх з братом наодинці.
— Не хвилюйся, люба, у нас знайдеться тема для розмови, — запевнив її Андре.
Лів перевела погляд на Артура. Той кивнув на знак згоди, але усмішка на його обличчі була якоюсь нервовою.
«Ну не вб'ють же вони один одного за якихось півгодини?», — жінка втішила себе варіантом, що таки не вб’ють.

Кімната Анжеліки була дуже просторою. Крізь вітражні вікна сонячне світло малювало кольорові абстракції на білих стінах. По центру стояло широке ліжко, завелике як для дитячого. Підлога викладена білими мармуровими плитами, які покривали пухнасті килими. На одній із стін висіла картина: дівчина тримала за вуздечку синього коня. Ще одну стіну займала шафа. Її дверцята вкривали золотаві квіткові візерунки. Останнім предметом інтер'єру був туалетний столик із овальним дзеркалом над ним, у лакованій дерев'яній рамі. Жодних ляльок, жодних іграшок. Лів це здалося дивним.