Читати книгу - "Симпатик"

Я працював першою лінією оборони від студентів, які прагнули аудієнції в секретаря завідувача кафедри. Інколи вони зверталися до мене на ім’я, хоча ми й не були знайомі. У кампусі я був, можна сказати, знаменитістю завдяки статті про мене, що вийшла в студентській газеті, — випускник цього коледжу, входив до списку декана й почесного списку відмінників, єдиний в’єтнамський студент в історії альма-матер, а тепер врятований біженець. У статті також згадувався мій солдатський досвід, хоча й не надто точно.

— Що ви робили? — спитав мене майбутній журналіст, норовистий другокурсник зі скобами на зубах та слідами цих зубів на жовтому олівці.

— Був квартирмейстером, — відповів я. — Нудна робота. Стежити за запасами та харчами, дбати про те, щоб у солдатів була форма та взуття.

— То ви нікого не вбивали?

— Ніколи.

І це справді так, навіть тоді як решта інтерв’ю була суцільною брехнею. Кампус коледжу — погане місце для розкриття мого досвіду. Спершу я був офіцером піхоти в армії Республіки В’єтнам, де почав служити Генералові, коли він був ще полковником. Тоді, коли він очолив Національну поліцію, що потребувала військової дисципліни, я перейшов туди разом з ним. Участь у бою, тим більше робота на Особливу Службу, — делікатна тема у більшості кампусів, навіть тепер. Цей теж не оминула антивоєнна лихоманка, яка, немов релігійне відродження, осявала студентське життя в часи мого навчання. У більшості кампусів, зокрема моєму, «хо-хо-хо» відібрали в Санта Клауса, натомість це був початок популярного скандування: «Го-Го-Го Ші Мін, з Фронтом[27] переможе він!» Я заздрив студентам у їхній оголеній політичній пристрасті, адже сам мусив приховувати свою і грати роль доброго громадянина Республіки В’єтнам. Однак, коли я повернувся до кампусу, там уже заправляла інша порода студентів, вони не так цікавилися політикою чи світом узагалі, як попереднє покоління. Їхні ніжні очі вже не бачили щодня всі ті історії та картини жорстокості й терору, за які вони могли відчувати відповідальність, бо ж були громадянами демократії, що знищувала іншу країну, аби врятувати її. Ще важливіше те, що вони більше не ризикували життям під час призову. В результаті цього кампус повернув собі свою мирну й тиху природу, оптимістичний настрій, іноді затьмарюваний хіба що весняною зливою, що гуркотіла за вікном мого кабінету. До мішанини моїх обов’язків, за які мені платили мінімальну зарплату, входило: відповідати на телефонні дзвінки, набирати професорські рукописи, підшивати документи і приносити книжки, а також допомагати секретарці, міз Софії Морі, що носила окуляри в роговій оправі зі стразами. Усі ці завдання, цілком підхожі для студента, для мене були схожі на смерть від тисячі порізів папером. Усе ускладнювалося ще й тим, що міз Морі, схоже, я не подобався.

— Приємно знати, що ви нікого не вбивали, — сказала вона невдовзі після нашої зустрічі.

Її погляди були цілком очевидні — на ланцюжку для ключів висів символ миру. Не вперше мені захотілося сказати, що я — один з них, прибічник лівих, революціонер, який бореться за мир, рівність, демократію, свободу та незалежність — за всі ці шляхетні речі, заради яких помирали мої люди і заради яких ховаюсь я.

— Але якби ви когось вбили, — вела вона далі, — ви б нікому про це не сказали, правда ж?

— А ви, міз Морі?

— Не знаю.

Вона розвернула стільця від мене порухом своїх жіночних стегон. Мій невеликий стіл був запхнутий у куток, за ним я перебирав папери й нотатки, прикидаючись, що працюю, бо моїх завдань на восьмигодинний робочий день не вистачало. Як і годилось, я старанно посміхався за столом, коли мене фотографував студент-журналіст, знаючи, що це фото буде на першій сторінці, й мої жовті зуби на чорно-білому фото видаватимуться білими. Я якомога вдавав одного з тих дітей третього світу на пакетах молока, що роздавали американським дітям у початковій школі, щоб вони віддавали свої пенні та десятицентовики на допомогу бідолашному Алехандро, Абдуллі чи А Сінгу, щоб ті дістали гарячий обід та щеплення. І я був вдячний, щиро! Однак також я був одним з тих нещасливих випадків, котрий не міг не питати себе, чи не пов’язана моя потреба в американській допомозі передусім з тим, що американці мені вже допомогли. Я не хотів видатись невдячним, тому зосереджено видавав доволі тихі робочі звуки, що мусили задовольнити, однак не відволікати міз Морі в її поліестерових слаксах кольору авокадо. Час від часу моя псевдоробота переривалася побігеньками або ж потребою зайти до прилеглого кабінету завідувача кафедри.

Ніхто на факультеті нічого не знав про нашу країну, тож завідувач любив вести зі мною довгі дискусії про нашу культуру та мову. Він ширяв десь між сімдесятьма та вісімдесятьма роками й звив собі в кабінеті гніздо з книжок, паперів, нотаток і милих дрібничок, зібраних за всю його кар’єру, присвячену вивченню Сходу. На стіні він повісив витончений східний килим, гадаю, замість справжнього східного. На відвідувачів зі столу дивилося фото його родини в позолоченій рамці — херувимчик з каштановим волоссям і дружина-азійка, чи то наполовину, чи то на третину молодша за нього. Вона не була красива, однак без варіантів здавалася такою поряд із завідувачем, і високий комір її багряного чонсама[28] вичавлював з її нерухомих губ бульбашку посмішки.

— Її звати Лінь Лінь, — сказав завідувач, помітивши, що мій погляд зупинився на фотографії. Десятки років за письмовим столом перетворили спину цього великого сходознавця на підкову, так що його голова випиналася вперед з плечей, наче в допитливого дракона. — Я зустрів дружину на Тайвані, її родина втекла туди від Мао. Наш син нині значно більший, ніж на світлині. Як бачите, гени матері в ньому помітніші, чого і варто було чекати. Біляве волосся поступається чорнявому.

Все це він розповів мені на нашій п’ятій чи шостій зустрічі, коли ми дійшли до певного ступеня близькості. За своїм звичаєм, він сидів у м’якому шкіряному клубному кріслі, що огортало його, наче щедрі руки чорної няньки. Я сидів у подібних обіймах двійні цього крісла, засмоктаний його м’якою похилою спинкою, поклавши