Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Я поглянула на теки, що купчились на полиці. На корінці кожної з них був акуратний папірець із написом: «Тип Перший — Тіні», «Тип Перший — Причаєні», «Тип Другий — Полтерґейсти», «Тип Другий — Примари» й таке інше. В кінці полиці стояла тоненька тека з папірцем «Тип Третій». Я вирячилась на неї.

— Невже ви насправді стикалися з Третім Типом? — запитала я.

Локвуд стенув плечима:

— Навряд. Я не певен, чи існує він узагалі.

Від головної контори арка відділяла бічну кімнату — геть порожню, якщо не брати до уваги стійки з рапірами, чаші з розтовченою крейдою й двох солом’яних манекенів у формі привидів, що висіли під стелею на залізних ланцюгах. В одного з манекенів на голові був чіпок, у другого — циліндр. Обидва були геть продірявлені рапірами.

— Будьте знайомі: Джо та Есмеральда, — сказав Локвуд. — Названі на честь Леді Есмеральди та Плавучого Джо, двох відомих привидів із «Спогадів» Маріси Фіттес. Як ви вже зрозуміли, це наша кімната для фехтування. Ми тренуємось тут щодня. Сподіваюсь, ви майстерно володієте рапірою, якщо пройшли тест Четвертого Ступеня... — Він поглянув на мене.

Я кивнула:

— Так, звичайно.

— Але ж форму завжди слід підтримувати, авжеж? Я хотів би колись подивитись, як ви фехтуєте... А тут, — він підвів мене до замкнених металевих дверей у стіні, — наша секретна комора. Зазирніть усередину.

То була ще одна частина підвалу — маленька комірчина без вікон, з безліччю полиць і скринь. Тут зберігалося найважливіше обладнання: срібло, залізні ланцюги й каністри, замовлені в корпорації «Світанок». Стояла тут і знайома мені склянка з привидом та його Джерелом — потемнілим черепом, так само накрита носовичком у цятку.

— Джордж часом використовує цю склянку для експериментів, — пояснив Локвуд. — Він спостерігає, як привид реагує на різноманітні подразники. Як на мене, то я хотів би, щоб Джордж її знищив, та він, здається, надто вже заприязнився з цим привидом...

Я з недовірою поглянула на носовичок. Раніше, під час співбесіди, я майже чула зі склянки потойбічний шум — ледве помітний, на межі сприйняття...

— Звідки він її взяв? — запитала я.

— Украв. Сподіваюсь, він сам принагідно розкаже вам цю історію. Проте це не єдиний наш трофей. Погляньте-но сюди.

У стіні підвалу я побачила сучасні скляні двері, укріплені залізними ґратами, що вели в садок. Уздовж стіни до цегли було прикріплено чотири полиці: всі вони були заставлені сріблястими склянками. Деякі склянки здавалися старими, інші — навпаки — зовсім новими. Всередині їх я помітила колоду гральних карт, пасмо довгого білявого волосся, жіночу рукавичку в кривавих плямах, три людські зуби, зібгану чоловічу краватку та інші численні речі. Найцікавішою серед них була муміфікована рука — чорна й зморщена, як гнилий банан, що лежала на червоній шовковій подушечці.

— Піратська, — пояснив Локвуд. — Мабуть, вісімнадцяте століття. Належала чолов’язі, якого повісили й висушили на шибениці — там, де тепер готель «Миша й Мушкет». Його привид належав до Причаєних і завдавав чималого клопоту тамтешнім буфетницям, аж поки я дав йому раду. Ми з Джорджем часом поповнюємо всю цю колекцію. Це все — Джерела, і окремі з них дуже небезпечні: їх обов’язково слід замикати, особливо на ніч. А є й такі, з якими просто слід поводитись обережно — надто, якщо у вас чутлива натура. Як, скажімо, оті три речі, які я показував вам під час співбесіди.

Тут-таки на полиці я побачила їх усі — ніж, стрічку й годинник.

— Он як... — промовила я. — То чиї ж вони?

Локвуд кивнув:

— Пробачте. Я не думав, що вони справлять на вас таке враження, й не сподівався, що ви дослідите їх так ретельно. Гаразд. Це ніж мого дядька, який виїхав за кордон. Дядько брав цього ножа з собою на прогулянки й полювання. Ніж був з ним, коли він помер від серцевого нападу під час стрільби. Мій дядько мав лагідну вдачу, тож ця річ, як ви казали самі, зберігає частинку його характеру.

— Справді, — погодилась я, пригадавши відчуття, яке виходило від ножа.

— Стрічка — з розкопаної могили на цвинтарі Кенсел-Грин. Її відкрили минулого року, коли ставили там нову залізну огорожу. В труні лежали жінка — з цією самою стрічкою у волоссі — й мала дитина.

Я пригадала свої відчуття, коли цей клаптик шовку опинився в моїх руках. Мої очі наповнилися слізьми. Я кахикнула і вдала, ніби мене зацікавили найближчі коробки: мені не хотілося показувати Локвудові свою слабкість. Адже саме слабкістю й живляться Гості. Хорошому агентові потрібне зовсім інше — міцна самовлада й сталеві нерви. Саме їх бракувало моєму колишньому начальникові Джейкобсу. І що ж із цього вийшло? Я мало не загинула.

— А годинник? — спокійним, діловим голосом запитала я.

Локвуд пильно оглянув мене:

— Так, годинник... Ви сказали правду — це лиховісна річ. Це, до речі, пам’ятка про мою першу вдалу справу. — Він значуще помовчав. — Ви, звичайно, чули про вбивцю Гаррі Криспа?

Я вирячила очі:

— Про вбивцю «Кинь Монетку»?

— Ні. То був Клайв Ділсон.

— Тоді, може, це той, що ховав відтяті голови в холодильнику?

— Ні, то Колін Б’юкенен-Прескот.

Я почухала підборіддя:

— Якщо так, то я ніколи про нього не чула.

— Дивна річ... — Локвуд видавався трохи засмученим. — Хіба ви там, на півночі, не читаєте газет? Це ж завдяки мені Гаррі Крисп потрапив за ґрати. Я працював по сусідству, в Тутинґу — полював на Другий Тип, — і побачив у нього в садку чимало Смертних Вогнів. Їх не виявили, бо він спритно позасипав залізними стружками місця вбивств — аби не викликати натовп привидів. Як з’ясувалося згодом, саме цим годинником він звичайно заманював...

— Вечеря готова! — Через перила нагорі перехилився Джордж із ополоником у руці.

— Гаразд, розкажу краще іншим разом, — мовив Локвуд. — Джорджа страшенно бісить, коли їжа холоне.

* * *

Я відразу зрозуміла, що новий дім мені до вподоби, й так само швидко склала собі думку про своїх нових товаришів-агентів. Ставлення до кожного з них, правду кажучи, в мене було чудовим. Локвуд мені завжди подобався. Він