Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Що ж до Джорджа Кабінса, то він дратував мене. Я доклала героїчних зусиль, щоб не зчепитись із ним уже першого дня, та це виявилось вищим за людські можливості.

Візьмімо хоча б його зовнішні риси. Було в ньому щось таке, що викликало неприязнь із самого початку. Його обличчя було таке, що по ньому так і кортіло вдарити. А тільки-но він обертався до мене спиною, як мені аж свербіли ноги, щоб копнути його ззаду. Він сутулився, горбився, розпливався, як кисіль чи драглі. Його футболка завжди вилізала з штанів, кросівки були завеликі, шнурки волочились. Мені доводилося бачити трупи, що видавалися гарнішими за Джорджа.

А ця копиця волосся! А дурнуваті окуляри! Все в ньому доводило мене до шаленства.

До того ж він мав особливу звичку, що дратувала мене найбільше: зирити на мене байдужими, порожніми очима, ніби спостерігаючи за всіма моїми помилками — й просто чекаючи, коли я зроблю наступну. Проте я, зі свого боку, дозволю собі зауважити, що за першою ж нашою вечерею поводилась якнайкраще, щосили тамуючи бажання зацідити Джорджеві по голові кухонною лопаткою.

Пізніше, вночі, я зійшла зі своєї спальні на другий поверх, щоб пошукати на полицях Полінезійський Привидогін... аж тут помітила, що стою біля дверей кімнати, яку Локвуд назвав «приватною». Двері були звичайнісінькі. На висоті свого зросту я помітила на їхній поверхні блідий прямокутник — такий залишається після відклеєного папірця. Загалом, однак, двері здавалися чистими. І до того ж їх не було замкнено.

Мені дуже кортіло зазирнути всередину, та я відчувала, що це буде непорядно. Поки я міркувала про це, зі своєї кімнати з’явився Джордж Кабінс — із згорнутою газетою під пахвою.

Він подивився на мене:

— Я знаю, про що ти думаєш. Але вхід до цієї кімнати заборонено.

— Заборонено? — Я трохи позадкувала від дверей. — А чому? Чому він тримає її замкненою?

— Не знаю.

— Ти ніколи не заглядав туди?

— Ні. — Джорджеві очі уважно розглядали мене з-за окулярів. — Звичайно ж, ні. Він просив мене цього не робити.

— Еге ж, еге ж... Саме так. — Я всміхнулась так лагідно, як тільки могла. — А скільки ти живеш тут?

— Десь із рік.

— То ти, напевно, добре знаєш Ентоні?

Гладкий хлопчина зсунув окуляри на ніс:

— Що це таке? Допит? Тоді швидше, будь ласка. Мені треба до туалету.

— Пробач... Мені просто цікаво, як йому дістався цей будинок. Тобто... не лише будинок, а й усі ці речі... адже він мешкає сам-один...

— Ти маєш на увазі, — перервав мене Джордж, — де його батьки? Так?

— Так, — кивнула я.

— Якщо ти питала його про це, то мусиш знати — він не любить про них говорити. Я думаю, що вони займались екстрасенсорними дослідженнями — або чимось подібним: це помітно з усіх оцих штучок по стінах. А ще вони були багаті — це помітно з самого будинку. Будь-що їх тут давно немає. Напевно, Локвудом тривалий час опікувався хтось із родичів. Потім він учився на агента в «Трунарі», у Сайкса, й дістав цей будинок у спадщину. — Джордж зручніше підхопив газету і рушив через коридор. — Будь певна: твоїх надприродних здібностей вистачить, щоб довідатися більше.

— Ним опікувалися? — спохмурніла я. — Але ж це означає, що його батьки...

— Як на мене, це означає, що вони померли. Тим чи іншим чином. — Промовивши це, Джордж замкнувся в туалеті.

* * *

Неважко здогадатися, хто з нових колег більше припав мені до вподоби, коли я міркувала про них, лежачи вночі без сну під склепінчастою стелею горища. З одного боку: Ентоні Локвуд — привабливий, енергійний, ладний кинутися розкривати будь-яку нову таємницю; хлопець, для якого найбільше щастя — заходити в кімнату з привидом, тримаючи руку на рапірі. З іншого боку: Джордж Кабінс — гарний, наче щойно відкрита бляшанка маргарину, харизматичний, наче мокра кухонна ганчірка на підлозі, для якого найбільше щастя — сидіти між запорошеними теками й тарілками з їжею. До того ж він без упину намагався з мене кепкувати, що мені вже добряче набридло. Отож я вирішила уникати його, наскільки це можна. І водночас мені тішили мрії про те, як ми вдвох із Локвудом сміливо пробиратимемось темрявою...

8

Локвуд любив приймати нових клієнтів перед полуднем. Це давало йому змогу відпочити як слід після нічної роботи. Із своїми замовниками від завжди розмовляв у тій самій вітальні, де тривала моя співбесіда — саме там, де зручні канапки сусідували зі східними пастками на привидів, створювалась найкраща атмосфера для бесід, де буденне перегукувалось із химерним.

Уже в мій перший робочий день на Портленд-Роу на одинадцяту годину ранку до нас з’явився відвідувач — добродій років шістдесяти, з повнощоким жалібним обличчям; нечисленні ріденькі пасма волосся облямовували його лисий череп. Локвуд сів з ним до столика. Джордж улаштувався за письмовим столом, нотуючи їхню розмову у великому журналі в чорних палітурках. Я не брала участі в бесіді — просто сиділа на стільці в глибині кімнати, слухаючи, про що йдеться.

Добродій мав проблему зі своїм гаражем. Його онучка відмовлялася заходити туди — твердила, ніби бачила там моторошне. Проте вона, — зазначав старий, — надто вже ляклива дівчинка, тож навряд чи їй можна вірити. Саме тому він і вирішив порадитися з нами (говорячи це, добродій роздув щоки, щоб показати свою недовіру до всієї цієї історії).

— Скільки років вашій онучці? — якнайчемніше запитав Локвуд.

— Шість. Вона просто мала дурненька бешкетниця.

— Що ж вона розповіла про побачене?

— Я не зміг добитись від неї жодного розумного слова. Каже, ніби в гаражі, в кутку біля ящиків з-під чаю, стояв юнак. Дуже худий.

— Зрозуміло. Він стояв на місці чи рухався?

— Каже, ніби просто стояв на місці. Спочатку вона пробувала заговорити з ним, та він мовчав — тільки дивився на неї. Не знаю вже, як вона таке вигадала. Може, чула щось про Гостей на дитячому майданчику.

— Можливо, пане Поттере, можливо... А самі ви не помічали в гаражі нічого химерного? Чи