Читати книгу - "Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов"

— Он як... Невразливий, значить... Що ж, це добре. Треба буде подумати, як ми зможемо його використати. Я так зрозумів, що в нього струс мозку?

— Ваша Дигітальна Величність непогано знається на медицині, — усміхнувся лікар.

— І втрата пам’яті?

— На жаль, так, Ваша Дигітальна Величносте.

— Чому на жаль? Може, це навіть на краще!

Розділ 10

— Помилка дуже істотна, — міркував професор, сапаючи, — Директор планети зібрав усіх реалітів в одному місці. Всі разом ви — величезна сила! З такою кількістю глюків гори звернути можна, а разом з ними й шиї всіляким там Великим Сканерам. Ви уявляєте... До речі, мене звуть професором Сидиромом, а вас?

— Називайте мене Драйвом. Рудим Драйвом. Те, що вони зібрали нас усіх в одному місці — нічого не значить. Магнітний захист не можна перебороти. Навіть якщо ми всі тут збунтуємося, все одно звідси не вийдемо: жоден глюк не зможе навіть близько підійти до гір — магнітний захист непереборний. Дуже добре, що ви підійшли зараз, бо ми вже казна-що про це дівчисько подумали!

— Саме цього я й побоювався.

Обоє працювали, неголосно переговорюючись. Професор захопився і вже зібрався випростатися, щоб потерти затерплу спину, але Драйв вчасно втримав його:

— Обережніше, професоре! Якщо вас побачать охоронці, почнуться непотрібні запитання. Iдіть краще на своє поле, а після вечері зустрінемося біля старого колодязя. Там і скінчимо розмову.

— Так, Драйве, ваша правда. Та й час уже...

Професор неквапно переступив на сусідню грядку, за хвилину — на наступну й побрів на своє поле.

Під час вечері до професора за стіл підсіла здивована й схвильована інформа.

— Щось трапилося? — запитав професор.

— Пане професоре, або стався неймовірний збіг, або я не знаю...

— Що — не знаєш?

Професор за день дуже зголоднів і наминав за обидві щоки овочі, сьорбаючи гарячий, рідкий і несмачний суп.

— Я щойно бачила охоронця, як дві краплі води схожого на одну людину.

— На кого? — професор захлинувся супом. — На кого схожого? На глюка?

— Ні, шановний професоре, на людину! Його звуть Васла, і він людина з фізичного світу. Ви пригадуєте пам’ятник «На славу Великого Рятівного Чиху», встановлений біля Головного палацу[6]? Просто навпроти центрального входу? Там його ніс зображено скульптором. Це він якось дивовижно вчасно чхнув і цим урятував і мого батька, Великого Процесора, і все Заекрання. I зараз, кілька хвилин тому, в мене просто з таці поцупив помідор охоронець з обличчям цього самого Васли. Не знаю, що й думати! Якби Васла з’явився тут як бранець, я б це зрозуміла — але охоронцем? Оцього ніяк зрозуміти не можу!

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш про бранця?

— Ну... — принцеса замислено наморщила носа і звела догори очі. — Тато міг покликати на допомогу людей з фізичного світу. Таке вже бувало, і не раз. А вони могли потрапити в таку саму халепу, як і ми.

— Людей? із фізичного світу? — недовірливо перепитав професор. — Припустимо... I де ж він?

— За вашою спиною, біля вікна. Там кілька охоронців, він перший праворуч.

Професор пойорзав на стільці, немов йому щось не сподобалось, і пересів так, аби бачити вікно.

— Отой товстун?

— Не такий він уже й товстун, — усміхнулася інформа, — але, звісно, і не худий...

Тим часом Васла з кам’яним обличчям, як і охоронці, що стояли поруч, змахнув з таці глюка, який проходив повз нього, ще один помідор, відвернувся до вікна й за два прийоми проковтнув його. Важко зітхнувши, він знову повернувся до черги, проводжаючи глюків байдужим поглядом.

— То він іще й помідори краде! — голосно прошепотіла Флоппі Ді.

— Тихіше ти! — цитькнула на неї інформа.

* * *

Рикпет і Шаната сиділи за одним столом і за обидві щоки наминали немудру вечерю.

— Я так думаю, — жуючи, прошепелявив Рикпет, — несмачної їжі не буває. Просто іноді їсти не хочеться, а коли не голодний, то і їжа не може бути несмачною... — він облизав ложку і глянув на Васлу. — Бідолашний... Уявляю, що він зараз думає!

Рикпет узяв помідор.

— Ти б, Рику, краще залишив йому, аніж так жартувати!

— Звичайно, залишу. Тільки половину, бо й сам не наївся.

Вони замовкли, ретельно пережовуючи овочі. На якусь мить у їдальні запала тиша, в якій несподівано почувся голосний шепіт:

— То він іще й помідори краде!

Рикпет відразу глянув на Васлу, а Шаната в той бік, звідки долинув шепіт. Товстун навіть не поворухнувся, ніби цей шепіт не стосувався його. Шаната схопила Рикпета за руку.

— Ти чого?

— Подивися на столик у першому ряду, третій від входу, тільки не смикайся.

— Інформа! — приглушено скрикнув Рикпет. — Чорт мене забирай! Пр...

Шаната вдарила Рикпета по руці, й він отямився.

— Знайшли! Мамо дорогенька... Все-таки знайшли!

Розгублений Рикпет ледь не скочив та не кинувся до вікна, біля якого сиділа принцеса, але Шаната знову стримала його.

— Так, так... Твоя правда... Це я розгубився! Це ж треба! Все ж таки знайшли... А поруч із нею, треба думати, професор Сидиром і Флоппі Ді. У всякому разі, за описом — саме вони!

Ті, хто скінчив їсти, виходили з їдальні, звільняючи місця для наступних. Рикпет і Шаната доїли нехитру вечерю, прихопили для свого голодного друга по помідорчику й неквапом пішли між столиків до виходу. Вони зумисне зробили гак, аби пройти повз стіл, де сиділа принцеса з друзями. Проминаючи його, Рикпет упустив помідор просто під ноги принцесі, нахилився й прошепотів їй на вухо:

— Добрий день, ваша високосте!

Принцеса здригнулася й озирнулась.

— Р... — і затулила долонькою рота. Очі її розширилися від подиву.

— Ми чекаємо на вас біля виходу, — швидко прошепотів Рикпет, підняв помідор і пішов собі не поспішаючи, жонглюючи ним на ходу, мов цирковий артист маленьким гумовим м’ячиком. Коли він проминав Васлу, той повернувся за ним, ніби флюгер за вітром, підняв автомат і повів друзів до виходу. Очі його були прикуті до овочу. Ледь вони переступили поріг їдальні, як Васла блискавичним рухом схопив з долоні Рикпета червоний овоч. І секунди не минуло, як