Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Отже, я можу не робити домашні завдання, які ти принесла. 

- Це... Я...  

 Мін посміхнувся. 

- Та годі тобі, - промовив він, усміхаючись. – Тобі не обов’язково брехати. Тим більше, що брехати ти не вмієш. Не кажи йому всієї правди. Скажеш, що ходила і віддала мені той свій листочок, а також копії конспектів. Ну а з приводу хвороби – ти ж не лікар. Виглядаю я цілком здоровим. 

- Ну гаразд. 

 Я зітхнула. Власне кажучи, він має рацію. Якщо я скажу, що не ходила до Міна додому, вчитель Лі здогадається, що я брешу. 

- Хай буде так, - погодилася, зупиняючись. – Дякую, що проводив мене. Далі я сама. 

 Джи Мін уважно подивився вперед, куди ми прямували. Минулого разу ми дійшли не далі.  

- Чому ти не хочеш, щоб я проводив тебе до самого будинку? 

- Дядькові це не сподобається, якщо він тебе побачить. Та й тітка...  

- Що поганого в тому, що тебе проводжає хлопець? 

- Ти сам відповів на своє запитання, - спробувала усміхнутися я.  

- Погано те, що я хлопець?  

- Ти хлопець і вже пізно. 

- У тебе будуть через це проблеми? 

- Ну, як тобі сказати... – зам’ялася я. 

- Може, тоді мені потрібно з ними познайомитися? 

 Мін зробив кілька кроків, і я не на жарт злякалася. Він же це не серйозно? 

- Ні, - промовила, зупиняючи його, перегородивши йому дорогу. – З глузду з’їхав чи що? Не треба. Буде тільки гірше. 

- Добре. Не хочеш, щоб вони про мене знали? 

 Я негативно похитала головою. 

- Боюся, це зрозуміють неправильно.  Я не знаю...  

- Але коли-небудь вони дізнаються. Хтось обов’язково донесе, розповість, що тебе бачили з хлопцем. 

 Я про це якось не подумала.  

- Але ти ж мій однокласник. Ми вчимося разом. 

- І я хлопець.  Джи Йон, їм доведеться змиритися з тим, що ти вже в тому віці, коли в дівчини може з’явитися друг-хлопець. З усіма наслідками цього. 

 Мої очі розширювалися від подиву, а останні слова навіть злякали.  

- О так, і ніхто не буде розбиратися в тому, що ти не мій хлопець, а просто однокласник і друг. Дядько приб’є мене і замкне в кімнаті. Або замкне, а потім приб’є. Я навіть погуляти не зможу вийти. 

- Ні, мені точно потрібно буде познайомитися з твоїми дядьком і тіткою. 

- Навіть не думай. Віддай мені мій рюкзак. 

 Я спробувала забрати в нього свій рюкзак, який він ніс усю дорогу, але Мін не віддав його мені. 

- Отже, я просто однокласник.  

 Я здивовано глянула на нього. 

- Не просто, - відповіла. – Я вторглася в твій особистий простір, і ти не вигнав мене. Допоміг мені й підтримав, коли мені було важко. Уже вдруге проводжаєш додому. І... Мабуть, я можу назвати тебе своїм другом.  Так, думаю, нас можна назвати друзями. 

 Я знову спробувала забрати в нього свій рюкзак.  Мін наполегливо не хотів його мені віддавати. 

- Міне, будь ласка. Віддай мені рюкзак. Уже пізня година. Я давно повинна бути вдома. Мені ще потрібно придумати, що сказати, чому я затрималася.  Сьогодні був чудовий день. Я не хочу, щоб, прийшовши додому, довелося вислуховувати закиди і лайку. Нехай цей день залишається прекрасним. 

 Мін віддав мені рюкзак. 

- Дякую, - промовила я, задкуючи. – Будь обережним. І... Побачимося в школі... На добраніч. 

- Це був справді чудовий день. Дякую за те, що думаєш про мене. За те, що прийшла сьогодні.  

 Я мимоволі зупинилася. Усмішка розцвіла на моїх губах. Це справді приголомшливий день. Як шкода, що мені потрібно повертатися додому. 

- На добраніч, - усміхнувся Мін. – Поквапся. Інакше мені доведеться тебе якось рятувати від твого дядька. 

 Я негативно похитала головою, промовивши: 

- Зі мною все буде гаразд.  

- Побачимося в школі. 

 Я махнула Міну на прощання рукою і поспішила додому. Летіла, немов за спиною виросли крила. І вже було байдуже, якщо дядько буде, як зазвичай, незадоволений мною. Нехай кричить, нехай лається. Мін перевернув мій світ настільки, що все інше вже не важливо. 

 Один мій крок, один вчинок потягнув за собою події, які тепер уже не зупинити. На жаль, не зупинити? Чи на щастя? Ні, я не хочу, щоб усе закінчувалося. Мін же не зробить мені боляче?   

 З чого все почалося? Я наважилася прийти провідати його як однокласника, що хворіє. Або раніше: коли я схопила його за руку? Тоді на сходах, коли він ішов. Як Мін тоді дивився на мене. Ще б пак: я вторглася в його особистий простір. А скільки разів після цього він порушив мій? Він порушив не тільки мій особистий простір, а й мій спокій.