Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Мін слухняно повернув меч на місце. І, підштовхуючи мене вперед, привів на кухню. Стіл уже був накритий, стояли різні солодощі, рисовий пиріг, витав приємний аромат чаю з домішкою якихось трав.  

 Мені здавалося, що я почуватимуся скуто, боялася, що обов'язково що-небудь розіллю або язиком ляпну не те. У голові крутилося "кошенята мої".  І мені раптом здалося, що я була тут раніше, і це не вперше ми збираємося за цим столом.  Цей м'який ласкавий погляд, спрямований на мене, - погляд люблячої матері. Я на мить відчула себе вдома, де панує сімейний затишок і добробут. Напругу як рукою зняло.  Як давно у себе вдома я не відчувала цього спокою? 

 Мін посадив мене за стіл і сів поруч зі мною. Його мама розлила чай по чашках і сіла навпроти. Це був найсмачніший чай, який я пила, і найсмачніший пиріг, який куштувала у своєму житті. Тиха розмова зав'язалася якось сама собою. Мамі Джи Міна було цікаво дізнатися про мене, про мою сім'ю. І я з радістю відповідала їй. Лише, коли розповідала про своїх батьків, стало сумно.  

- Не сумуй, - промовила мама Міна. - Вони б цього не хотіли. Їм і так важко, тому що змушені були тебе залишити. Згадуй про них без сліз і туги. 

 Я спробувала усміхнутися.  Рідко коли чула слова розради, і зараз почути їх було так незвично, але так приємно. 

 Ми пили чай не довго. Принаймні, мені так здавалося. Час швидко пролетів. Я розуміла, що треба повертатися додому. Щойно допила чай, почала прощатися з господарями будинку. Незважаючи на мої протести, Мін пішов проводжати мене. 

- У тебе дуже гарна мама, - промовила я, коли ми трохи відійшли від його будинку. - Красива і така молода. 

- Так, дякую. Ми легко змогли б зійти за брата і сестру або... за коханців. 

- Не звертай уваги на плітки... - поспішила я заспокоїти його. 

 До нього напевно дійшли такі розмови недоброзичливців. 

 Мін усміхнувся. 

- Я не звертаю уваги на всяку дурницю. Не переживай. Люди завжди дивуються, коли дізнаються, що вона моя мама, а не сестра чи дівчина. Вона має дуже молодий вигляд. 

- Можу собі уявити, - усміхнулася я. - Чесно кажучи, якби я не знала і бачила вас уперше, теж не подумала б, що вона твоя мама. 

 Джи Мін посміхнувся. 

- У тому, що твоя мати має надто молодий вигляд, є один мінус, - промовив він.  - Люди одразу ж намагаються дізнатися, а що трапилося, чому в такої молодої самотньої жінки такий дорослий син. Починають пліткувати за спиною. 

- Люди завжди намагаються заповнити відсутність інформації про когось своїми домислами. Часом їхні здогадки стають їм цікавішими за правду. Вони готові повірити у що завгодно, тільки не в те, як є насправді.  

- Цього в них не відняти. 

 Я зітхнула. Що так - то так. 

- Сьогодні холодно, - вимовила, зіщулившись і глянувши на Міна. 

 Він був так легко одягнений. Куртка навстіж – шия відкрита вітру. Хіба так можна? Адже він хворий.  

 Мін знизав плечима, обернувшись до мене. 

- Вітер холодний, - не вгамовувалася я, - що, якщо тобі стане гірше? Не потрібно було мене проводжати.  

- Мені не стане гірше. Не переживай. 

- У тебе навіть удома руки крижані... були...  

 Я запнулася на півслові. Мін зупинився і розвернувся до мене всім корпусом, пильно вдивляючись на мене. 

- Джи Йон, мені не стане гірше.  У мене завжди руки холодні. 

- Але ти ж хворієш. 

 Мін дивно усміхнувся і схилився до мене, заглядаючи в мої очі. 

- Я відкрию тобі секрет, - промовив він, примружившись. – Але це має залишитися між нами. 

 Я кивнула головою з готовністю та із завмиранням серця, немов ми вступали в таємну змову. Звичайно ж, це буде тільки між нами. 

- Я не хворий. 

 Не розуміючи заморгала. Отже, мені не просто здавалося, що він має абсолютно здоровий вигляд.  

- Я ніколи не хворію. 

- Тоді, чому ти не ходиш до школи? 

 Я одразу загубилася в здогадках. Що з ним тоді сталося? 

- У мене були на те свої причини. Мені потрібно було де в чому розібратися. 

 Мін випростався і повільно пішов уперед. Я поспішила за ним. 

- М-м... – протягнула, немов мені все стало зрозуміло. 

 Але насправді нічого не зрозуміло. Порівнявшись із ним, вимовила: 

- Отже, не розібрався ще.  

 Мін затримав на мені довгий погляд. 

- До кінця тижня ж не з’явишся в школі, - ніби пояснила своє зауваження. 

 Мін нічого не сказав. Можливо, він думав про щось своє. Ми йшли мовчки. Майже вийшовши з провулка, я вже збиралася сказати, що далі піду сама. 

- Як ти дізналася, де я живу? – запитав раптом Мін. 

- Учитель Лі сказав. Я попросила його. Але ти не переживай, якщо він буде питати, я скажу, що не ходила до тебе додому.