Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Мін повільно послабив силу своїх обіймів, але не відпустив.  

- Пробач. Я не хочу робити тобі боляче.  

- Усе. Добре. Я зрозуміла. Відпусти мене вже.  

 Мін випустив мене зі своїх обіймів, і я відразу ж повернулася до нього обличчям, зробивши крок назад. 

- З глузду з’їхав? – випалила я.  

 У мені вирувало так багато почуттів. І все звалилося на голову, як сніговий клубок. Це точно Чон Джи Мін, якого я знала? Ну, те, що я на нього не злилася, однозначно. Але остаточно заплуталася. І мені потрібно було заспокоїтися.   

- Що на тебе найшло? – запитала, намагаючись навести у своїй голові лад.  

- Що я зробив? Не дав тобі піти. Я обіцяв, що тебе не з’їм і не вкушу. Усе в нормі. Я свою обіцянку тримаю. Я ж тебе не з’їв?   

 Він навіть не зрозумів, що до жаху збентежив мене? І вже втретє, вчетверте? 

 Мін підняв із підлоги мій рюкзак і прибрав його, залишивши біля письмового столу. Схоже, питання про те, що я нікуди вже не йду, вирішено. Ну, так. Куди я тепер від нього піду? Не в сенсі: без рюкзака.  

- Ти трохи перестарався. Не знаходиш?  

- Вибач. Я не хотів образити тебе.  

- Ти...   

- Я готовий залагодити свою провину. 

 В очах Міна був жаль і прохання.  

- Що ти хочеш, щоб я зробив? 

 Не грайся зі мною – хотілося сказати. Нехай усе, що ти робиш, буде щирим.  

 Я окинула кімнату поглядом. Важко було дивитися в очі Міна.  

 Що я хочу? Я хочу, щоб ти став моїм хлопцем.  

 Зітхнувши, так і не озвучила жодної з думок, що спали на гадку. Так і не придумала, що сказати. 

- Нічого. Мечі справжні? – запитала, вирішивши змінити тему розмови.  

 І якось невдало вийшло.  

- Навіщо вони тобі? – здивовано запитав Мін. – Що ти хочеш, щоб я з ними зробив? 

 Я не розуміючи уставилася на хлопця.  

 Ось, коли не треба, він чує, що я бурмочу собі під ніс. А коли треба... 

- Нічого, - повторила. – З ними нічого не треба робити. Я просто запитала. Можна подивитися? 

- Можна. Тільки обережніше. Так, вони справжні й гострі. 

 Я підійшла до підставки й акуратно взяла один із мечів.  

- Вау. Треба ж. Звідки в тебе справжні мечі? Вони твої?  

- Так...  

- Цей відрізняється від інших.  

 Я трохи вийняла меч із піхов. Клинок засяяв холодним відблиском.   

- Він належав моєму батькові.  

 Я перевела погляд на Джи Міна. Завжди, коли Мін говорив про свого батька, мені ставало сумно. Я сама відчувала, знаю і відчуваю зараз, як це важко. Що, якщо спогадами роблю йому боляче? 

- Нічого, якщо я запитаю?  

- Про батька?  

 Мін підійшов до мене.   

- Він був хорошою... людиною і батьком. Мені дуже не вистачає його.  

 Я простягнула Джи Міну меч. Він прийняв його в мене з рук і вийняв повністю з піхов.   

- Часом мені здається, що я сам не зможу захистити матір. Я слабкий і багато чого не вмію... 

 Він спритно кілька разів вивернув кисть, виписуючи мечем у повітрі кола і розсікаючи зі свистом повітря. Я інстинктивно відсахнулася вбік.  

- Вибач, - промовив Мін, ховаючи меч назад у піхви.  

 Причому він моментально і точно влучив клинком у вузьку щілину піхов, немов це звичне для нього заняття. Я не раз бачила таке у фільмах.  Мін безумовно не вперше тримає зброю в руках. Це не просто колекція.   

- Ти вмієш з ним поводитися?  

 Мін уважно глянув на мене.  

- Є трохи. 

 Щось підказувало мені, що зовсім не «трохи». Він відвів погляд убік, немов йому стало незручно або ніяково. Але потім погляд Джи Міна змінився, ставши колишнім. Наступної миті я почула кроки й озирнулася.   

- Кошенята мої, - почулося біля дверей, і вони відчинилися.  

 До кімнати зазирнула мама Джи Міна. Вона лагідно усміхнулася.   

- Ходімо пити чай. Міне, ти нічого кращого не придумав, як розмахувати в дівчини перед обличчям мечем? Швидко на кухню.