Читати книгу - "Кришталевий Голос , Нікка Вейнн"

                          💎   💎   💎

   Бернард постукав у двері покоїв принцеси, здалеку дівчина яскраво промовила, "Заходьте", дозволяючи чоловікові увійти всередину. Щойно він відчинив двері, перед ним розкрилася картина: Джулієт, вже рівно сиділа за арфою, вкрай зосереджена на струнах, які віддзеркалювали її внутрішній світ.
   Чоловік увійшов в кімнату, дбайливо зберігаючи вираз вишуканої пристойності, і звернув свій уважний погляд на молоду дівчину. Після короткого моменту враження, він підвів руку до серця, зробив крок вперед у виконанні ввічливого вклону, і виразно усміхнувся.
— Доброго ранку, принцесо. — промовив він. — Бачу, ви вже готові розпочати наш урок.
— Доброго, вчителю! — вона сонячно усміхнулася. — Я підготувалась раніше, бо хотіла, щоб ви послухали мою авторську пісню! — дівчина замовчала вдивляючись у вираз обличчя викладача. — Якщо ви не проти звісно...
— Хм... — він на хвилинку замислився, а потім підморгнув принцесі з широкою усмішкою. — Звісно можна! Нарешті я дочекався того, що почую ваш голос під власну мелодію. — чоловік зручно сів на стілець який присунув ближче до Джулієт. — Починайте.
   Принцеса закрила свої очі, вгамувавши в собі усі міркування та поспіх. Змахи її пальців торкнулись струн арфи, ніби невагомі крила метелика, готового простягнути до світу витончені мелодії.
   Перші ноти, сплетені з вправними рухами, сповільнено звільнялися від струн, поступово народжуючи чарівну та ніжну мелодію. Всю кімнату затягнуло витонченим шаром музичних звуків, які невимушено творили пастельний світ фіолетових відтінків.
   Бернард не міг встояти перед цією витонченістю та красою. Подив його очей відображав його захоплення грою принцеси, яка повністю занурила його у свою музику.
— Скрипки грають і ангели плачуть.
Коли зірки зійдуться, я буду поруч... — щойно звуки почали линути, здавалося, що кришталевий голос самої Джулієт розчинявся у кожній ноті, відтворюючи надзвичайно вражаючу гармонію. — Ні, мені байдуже на них усіх, я лиш хочу тебе кохати, і єдине, що мене хвилює — це ти.
Ні, мені все одно на біль, я прийду через вогонь та зливу, тільки аби бути ближче до тебе...
   Її голос створював маленькі кристалики музики, що з кожним новим рухом струн розквітав все сильніше. Під її майстерною грою арфи вона просто випромінювала світло, що нагадувало про німфу, яка ніби спустилася до них з небес.
— (Це прекрасно...) — подумав Бернард. Він не відводив погляду від неї. — (Чи можу я це використати?... А якщо мене впіймають? Ні, перше потрібно детально все обдумати, а тоді діяти...) 
   Коли музика й спів припинилися, чоловік жваво розплескав долонями, виражаючи своє враження від виконання принцеси. Його аплодисменти переповнювали кімнату, як міцний потік підтримки та визнання вмінь Джулієт.
— Дякую! — вона поклонилася.
— Принцесо Джулієт, це було чудово! Просто неперевершено! 
— Я рада, що вам сподобалось!
— Це дійсно було прекрасне виконання, ваш голос — це щось неймовірне. — він підвівся та підійшов ближче до неї поклавши свою руку їй на плече. — Ви колись думали над тим, щоб виступати на сцені?
— Ні... — дівчина засумувала. — Не думаю, що батько коли не будь дозволить мені.
— Але, якщо ви все-таки погодитесь на цю пропозицію... — вчитель дістав з кишені клаптик паперу та протягнув принцесі. — Приходьте сюди і я зможу вам допомогти із цим.
— ... — вона вагалася. — Я...
— Не хвилюйтеся. Я не чекаю відповіді просто зараз. — він посміхнувся і поклав цей клаптик паперу на письмовий стіл дівчини. — Просто подумайте над цим.
— Добре. Я обіцяю подумати. — вона йому усміхнулася.
— Я радий. А зараз... — Бернард витягнув із свого портфелю папку з нотами. — Будемо починати наш урок.
— Гаразд!
   Урок гри на арфі розпочався із принципових пояснень вчителя. Він ретельно розглянув структуру та розташування струн, пояснив правильну позицію рук та початкові техніки для гри. Його слова здавалися легкими та сприйнятними, розкриваючи тонкощі та технічність гри.
   Принцеса Джулієт, уважно слухаючи та відтворюючи кожну інструкцію, почала вправно натягувати струни та виробляти ноти. Вона старанно слідувала порадам вчителя, намагаючись запам'ятати кожен крок та рух.
   Урок проходив у спокійній атмосфері, з великою увагою викладача та старанням учениці. Кожен крок був важливим, допомагаючи Джулієт освоювати це високе мистецтво.
   Тим часом, Домінік вже дійшов до потрібного місця. Перед ним стояв дерев'яний будинок. 
   Він ступив повільно, крок за кроком, через засніжений сад до цього дерев'яного будиночка. Обрізані дерева стирчали як статний страж на шляху до цієї відокремленої місцини.
   Окреслений білим покривом снігу, будинок виглядав затишно та загадково. Він обійшов, слідуючи слідам непройденого шляху, і його погляд врешті-решт впав на велику теплицю, яка займала задній двір.
   Теплиця майже повністю була покрита снігом, але кілька великих скляних панелей були видні. Ці панелі пропускали сонячні промені, створюючи специфічний зелений відтінок всередині. Юнак підійшов ближче, зацікавлено роздивляючись це місце.
— Гей! — раптово пролунав грубий голос. — Ти хто такий? І що ти тут робиш?
   Домінік розвернувся й побачив перед собою високого й міцного чоловіка.
   На спокійному сніжному фоні, його чорні очі, безжалісні й глибокі, створювали враження віддаленого холоду, ніби відлиті з обсидіану, без будь-якого просвіту в них. Вираз його обличчя був струмом непізнаного, і він зберігав спокій, не виявляючи жодної емоції, яка б просочувалася крізь те затверділе вираження.
   Темне волосся, чорне як смола, було яскравим контрастом на фоні рівного білого снігу, як виразне відділення у палітрі. Його тіло, немов темний шоколад, яке виділялося серед зимової білизни, було як знахідка, що вибухнула у мить. Вбраний у білу сорочку, рукава якої були закочені по лікті та його коричневі штани із чорними підтяжками додавали йому стиль і, безсумнівно, робили акцент на його вишуканій зовнішності. Чоботи, які він носив на ногах, доповнювали цей домашній образ.
— Ви Вівьєн? Мене звати Домінік, я...
— Новий дворецький принцеси? — перервав його чоловік. — Я чув про тебе.
— Що я врятував королівську сім'ю і таке інше? 
— Ні, я про це нічого не знаю. — без емоційно додав він. — Мені Мелісса розповідала про тебе, який ти весь такий хороший і як принцесі пощастило, що вона тебе обрала.
— О, я й не думав, що пані Мелісса буде комусь розповідати про мене...
— А я й не дуже хотів слухати.
— Ха-ха... — хлопець ніяково засміявся.
— Ну так, чого ти приперся? — злісно промовив Вівьєн. — У мене ще багато роботи в теплиці, ти мене відволікаєш.
— (Я і сам не дуже сильно хочу тут бути. Я мав би зараз робити все, щоб принцеска довіряла мені, і я зміг би розпитувати її про королівську скарбницю, але я дуже добре граю свою роль, тому я тут.) — але він так не скаже. — Мене якраз Мелісса попросила вам допомогти. — відповів Домінік.
— Допомогти? Мені? — чоловік здивувався.
— Так.
— Ну що ж. — він розім'яв собі шию рукою та в'яло видихнув. — Раз вона тебе послала до мене, то тут вже не викрутитися. Пішли за мною, я тобі покажу, що ти маєш робити.
— Гаразд! — вони разом увійшли у теплицю.