Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

— Можна? — я стукаю в кабінет шефа. Зі мною Даня і хакер, Машу ми від гріха подалі вирішили з собою не брати, бо шеф і так психонув через те, що з нами була журналістка. 

— Так, заходьте, — бурмоче Ден. 

Ми втрьох заходимо в кабінет.

— Ми вже все вияснили, — кажу я. — Цього чоловіка найняли, щоб він розповсюджував інформацію про Бога, він сам нічого конкретного не знає…

— В моїх діях немає нічого протизаконного, — говорить хакер. — Інтернет — місце вільних, я не порушив закон!

— Розповсюджувати подібну інформацію незаконно, ти підсобив злочинній організації, — дає ремарку Даня. — Тобі, як людині, що працює в сфері ІТ, це прекрасно відомо.

— Але все одно було незаконно затримувати мене без ордера і не везти до відділку, — хакер явно образився. Я морщусь, бо вже сподівався, що він зніме свої звинувачення. 

— Ситуація була термінова, а в таких випадках поліція може діяти на свій роздум, — знов не погоджується Даня. 

 — Ану припиніть ці розбірки! — гарикає шеф. 

Усі одразу замовкають. 

 — Ніку, ти напишеш рапорт, у якому поясниш свою поведінку, — каже він. — А щодо вас, — він повертається до Дані. — я повідомлю вашому начальству, нехай воно теж розбереться, щодо правомірності ваших дій…

Даня лише киває.

— Добре, — кажу я. — А з цим що робити? — киваю на хакера. 

— Він точно отримав гроші від "Бога", у мене є дані по транзакції, я все зберіг, — знову каже Даня. — А цей "Бог" — це той, кого ми шукаємо. 

— Я сам з ним поговорю, — каже шеф голосом, який не обіцяє нічого хорошого. — Ви двоє можете бути вільними!

Ми з Данею виходимо з кабінету. 

 — Вибач, що втягнув тебе в це, — кажу, відчуваючи досаду, що замість того, щоб подякувати нам за пророблену роботу, нас ще й змусили рапорти писати. 

— Ну, я сам втягнувся, — відповідає Даня вже спокійніше. — Але твій шеф несправедливий. А я не люблю несправедливість.

— Я все одно цієї справи не залишу, — вперто кажу я. — Буду самостійно її розслідувати, якщо навіть мене відсторонять…

— Я з тобою. Без мене навряд ти зможеш вийти на того "Адміністратора". От з ким в мене особисті рахунки, кого я маю обовʼязково спіймати… Бог мене не так цікавить, — зізнається Даня. — Я взагалі думаю, що той "Бог" без "Адміна" одразу здується. 

— Ну тоді будемо вести своє, неофіційне розслідування, — я простягаю йому руку. — І доведемо їм усім, що ми справжні професіонали!

— Так, — він потискає мені руку. — Ми обовʼязково це зробимо, Ніку, ми переможемо…

***

Минає два дні, здається, гнів шефа трохи стих, принаймні він мені не згадує більше про ту пригоду з хакером. Але й чогось нового ми з Данею не дізнаємося. 

Проте суботнього вечора, який я проводжу вдома за телевізором. на мій телефон приходить повідомлення, і я насторожуюся. Адже пише мені той самий Адмін… Ще й просить допомогти якійсь дівчині, яка погрожує зістрибнути з даху висотки. Дивно, що вони ніби самі інсценують самовбивства, а тут він збирається допомогти людині, ще й моїми руками. 

Та дізнаватися подробиці нема коли, адже часу мало, ше треба дістатися на інший край міста…

***

Коли все залишається позаду, і дівчину таки вдається вмовити спуститися з даху, я запитую в неї:

— Хто тебе довів до такого стану? Назви його ім’я!

— Ніхто… Ніхто не робив цього, — вона притискає телефон до грудей. — І взагалі, я в порядку, я не збиралась нічого робити, просто листувалась з коханим! Він має скоро приїхати, він написав, що приїде, і тому… — вона обірвала себе на півслові. — Тому вам краще піти.

 — Він не приїде, — кажу я. — Тобі краще йти додому. Видалити його номер з телефону і звернутись до психолога. 

 — Хай він сам мені напише, тоді я піду додому! — вперто говорить вона. — Хай він скаже мені, що кохає мене, тоді  я не буду нічого робити з собою! 

Тому я беру телефон і пишу Адміну:

“Не знаю, як ти це робиш, але та дурепа вимагає, щоб її коханий написав їй, щоб вона йшла додому. І що він кохає її…”

"Ну, я напишу, але ти розумієш, що переписуватись з нею й надалі я не буду? Виклич їй дурку, чи що? Хай це вже буде не наша відповідальність."

“Добре, викличу, але ти зразу напиши, хай уже йде до себе.”

"А де "будь ласка"? І "Дякую"?" 

“Здається, ти мене сюди витягнув без цих чарівних слів. Я замість того, щоб відпочивати у свій законний вихідний, гнав через усе місто, як ненормальний, а потім ще вмовляв якусь закохану ідіотку злізти з даху… А ти ще якісь претензії пред’являєш!”

"Ну окей, більше я рятувати людей не буду, не проблема. Не хочеш — не треба. Інших копів я все одно не знаю і в жодному разі їм не напишу."

“Ти якийсь дивний, — пишу я. — Одних людей вбиваєш своїми петиціями, інших — рятуєш… Тобі що, немає чим зайнятися?”

"Я вірю, що завдяки Богу життя людей стане трохи краще, Ніку. Ну а моє власне життя завдяки йому вже стало кращим. Принаймні, мені не нудно, нарешті мені зовсім не нудно, і це все завдяки Богу. Ну, і трохи завдяки тобі. Цікаво спостерігати за тим, як ви завжди відстаєте як мінімум на один крок…"

***
ось і чергова глава, діліться своїми враженнями