Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Розмова з Адміном виводить мене з себе. Більше я не збираюсь йому відповідати, але все одно думками повертаюсь до неї. В його словах немає правди, Бог — це просто фанатик, а ще більший фанатик — сам Адмін. І я за будь-яку ціну доберусь до правди і зловлю їх обох.

Наступного ранку коли приходжу до відділку, на мене вже очікує Віта. Таке враження, що ми давно не бачились, вона взагалі останнім часом абстрагувалась від справ.

Коли я вже йду до неї, на телефон приходить повідомлення, це Даня.

"Здається, я знайшов ймовірну наступну жертву. Бери у свого шефа дозвіл, щоб він більше не нив, і давай слідкувати за тим мужиком, раптом вдасться щось дізнатися?" 

“Так, без проблем, — відповідаю я. — Давай візьмемо і мою напарницю?”

"Добре, бери, якщо вона не проти", — пише Даня. 

Я підходжу до Віти, вона виглядає якоюсь не такою, як зазвичай, більш заклопотаною, чи щось таке.

— Поїдеш з нами з Данею? — питаю я . — Хочемо все ж вистежити людей, які діють від імені “Бога”, для цього потрібно простежити за його потенційною жертвою..

— Добре, поїду, — вона киває. — Але сподіваюсь, ми не будемо працювати в неробочий час і потрапимо додому вчасно. Мене донька чекає, у неї на днях день народження, треба все підготувати.

— Так, ну якщо доведеться затриматися, ми тебе відпустимо, — усміхаюсь я.  — Розумію, що день народження доньки — це святе.

— Так, а з цією роботою у мене зазвичай зовсім немає на неї часу. У відгулі зрозуміла, що приділяю їй мало уваги… Думаю, може мені взагалі варто піти з поліції…

 — Чому? — мені шкода. бо вона гарна напарниця, ми дуже здружилися за роки спільної роботи. — Адже будь-яка робота все одно забиратиме час, а сидіти вдома ти не зможеш, не така ти людина… То чи не краще робити те, що вважаєш своїм покликанням?

— Може, ти і правий, не знаю, — зітхає вона. — Добре, їдьмо. Може, коли я відчую, що знов приношу користь людям, ця моя апатія пройде…

— Обов’язково пройде, — кажу з ентузіазмом. — Ну, зараз попереду шефа, і в путь…

***

Ми з Вітою займаємо позицію на даху навпроти будинку ймовірної жертви, на яку вказав Даня. Я спостерігаю за ним через оптику. Вдень нічого особливого не відбувається, та й ввечері теж. Мужик виглядає абсолютно спокійним. Сидить дивиться телевізор, пʼє вино. 

Даня також сидить з нами, але за компом. Він підключений до камер спостереження будинку і вулиці, щоб бачити все, що відбувається навколо нього. 

— Може, це відбудеться не сьогодні, — припускає він, коли час вже підходить до девʼятої вечора, а саме о девʼятій Віта сказала, що поїде додому. 

— Може, там же не було вказано конкретної дати, — погоджуюсь я. — Тоді доведеться вести стеження і завтра…

— Ой, тут дещо дивне, — раптом каже Даня. — Ходи сюди, до компа, покажу тобі відео з однієї з камер. 

Я підходжу до нього і бачу, що неподалік будинку здається, почалась бійка. Кілька чоловік мутузять одне одного. 

— Треба їх розборонити, — кажу я. — Бо якщо шеф дізнається, що ми були поруч і нічого не зробили, то … ти сам знаєш…

— Так, розумію, — він киває. — Тоді ходімо вниз? Віто, ви теж підете? 

— Добре, — каже вона. — Давайте підемо всі разом…