Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Бійку вдається розійняти не одразу. Але врешті-решт, коли люди таки розуміють, що ми з поліції, вони трохи беруть себе в руки. Виявляється, що вони посперечались, яка футбольна команда переможе сьогодні в турнірі Італії. 

Я вже й забув, коли міг насолодитись футболом, чи ще чимось по вечорах. Може, Віта має рацію, і треба щось робити з цим клятим графіком… 

— Ти вже поїдеш? — питаю я у Віти. — Тільки треба речі забрати. Може, всі поїдемо, все одно скоро він скоріш за все ляже спати.

 — Так. давайте всі разом. — каже вона. — Думаю, він не збирається нікуди виходити…

Ми повертаємось на дах, починаємо збирати речі, Віта ще раз бере оптику каже:

— Щось тут не так… Його немає у вітальні. 

— Може, пішов до вбиральні? — припускає Даня.

— Давайте почекаємо п’ять хвилин, — каже Віта. — Або раптом він пішов спати? Як перевірити…

— У нього в квартирі немає камер спостереження, — зітхає Даня. — Якби були, ми б могли перевірити. 

— Тоді треба увійти, — каже Віта. — Ну, придумаємо щось, наче хтось викликав поліцію на цю адресу. якщо він відкриє, то просто скажемо, що виклик був хибний. вибачимось і поїдемо по домівках…

— Добре, давайте так і зробимо, — погоджуюсь я. 

Ми збираємось, кладемо речі до машини, і йдемо до будинку. На охороні показуємо посвідчення і нас пропускають. 

Коли доходимо до лофту на останніх поверхах і дзвонимо в двері — нам не відчиняють. Двері закрито на якийсь наворочений кодовий замок, я таких ще навіть ніколи не бачив. 

— Відкривати? — Даня запитально дивиться на мене, стискаючи в руках комп. 

 — Давай! Раптом йому погано стало, все може бути!

Даня киває і починає працювати, і вже за пару хвилин замок відмикається. 

Ми заходимо до квартири, і відразу чуємо звук води, яка тече з крана.

 — Може. він просто приймає душ, — каже Віта. — Не хотів відчиняти, бо мокрий і нікого не чекав…

 — Не знаю, щось мені це не подобається, — я йду в напрямку ванної (вичисляю це по звуку води) і стукаю в двері. — Це поліція! З вами все добре?

Але ніякої відповіді не слідує. 

— Камери все знімали, тут не мало бути нікого, — каже Даня, хапаючись за ручку перчаткою, яку він спеціально вдів, і сковтуючи слину. — Я відчиняю?

 — Так, заходимо, — я підходжу до нього, тільки Віта тримається трохи позаду. 

Коли Даня відчиняє, Віта скрикує. 

Ми бачимо господаря квартири у ванні, він лежить по шию в воді, закинувши голову на бортик  ванни, і вода в ванні червона від крові. З крана продовжує бігти вода, загрожуючи от-от перелитися через край. 

 — Ми прогавили! — з досадою кажу я. 

— Але на камерах навколо будинку нічого не було! — обурюється Даня.  

— А раптом вбивця ховався десь в квартирі, чи в сусідніх квартирах? — запитує Віта

— Але якщо так, він все ще може бути десь тут, хіба ні? — відповідає Даня питанням на питання. 

— Давайте оглянемо всі кімнати! — пропоную я, хоча підозрюю, що ми нікого не знайдемо. Злочинець ніби випарувався, залишивши нас ні з чим…

Власне, так і відбувається. Ми нікого не знаходимо і я вирішую подзвонити шефу.

— Як це — ви знайшли труп? — бушує він. — Тільки що був живий, і ніхто до будинку не заходив, а тут — труп? Ви що там, спали на посту? Зараз пришлю судмедекспертів! Залишайтесь на місці, цього разу на догані все точно не завершиться…