Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Що? — не стримався я і мало не закричав. — Три місяці? Це ж абсурд! Відбір на змагання за місяць!

— Мені дуже шкода, Камілло, — голос лікаря залишався рівним, але я відчув нотку співчуття. — Але я не можу дозволити тобі брати участь у них. Це занадто ризиковано.

Я похитав головою, намагаючись зібратися з думками, але відчував, як у грудях зростає глухий протест. Спочатку обіцяли, що це тріщина, місяць у гіпсі й повернення до тренувань, а тепер — три місяці? Це вже занадто.

— До речі, — почув я, як лікар знову заговорив упевненим тоном, — тобі тренер уже передав новину?

— Яку ще новину? — запитав я, відчуваючи, як холод пронизує моє тіло.

— «LA STELLA» вирішив розірвати з тобою контракт в односторонньому порядку. Причину так і не вказали. Я думав, що тебе повідомили ще вчора…

Усе потемніло перед очима. Я застиг, відчуваючи, як хвиля гніву та відчаю захльостує мене, знищуючи залишки логіки. Який чудовий збіг обставин, чи не так? Мабуть, це комусь дуже зручно.

Я усміхнувся крізь лють, не витримав і, не думаючи, викинув телефон кудись у траву. Супер! Тепер ні спонсора, ні клубу, ні майбутніх змагань!

— Здається, це твоє, — промовила Вікторія, простягаючи мені мій телефон. — Щось сталось?

Я взяв телефон, але лють, що підіймалась зсередини, заважала зосередитись. І напевно я настільки був засліплений своєю злістю, що я перестав бачити усе те, що бачив до цього в цій дівчині раніше. Це через неї я тепер мушу залишити мрію на три довгі місяці, чекати, поки рука зростеться, а потім сподіватися, що відновлення пройде швидко. Якби не цей нещасний перелом, я б легко міг заявитися на чемпіонат без спонсора — все б залагодилося.. Новий контракт би хутко прилетів мені в руки, але ні… зараз я маю чекати три місяці одужання, і лише тільки тоді, можливо, лікар дозволить мені грати.

— Камілло? — знову, майже пошепки, перепитала вона, ніби відчуваючи мою напруженість. — Щось сталося?

— Я проклинаю той день, коли зустрів тебе, Вікторіє, — холодно сказав я, дивлячись їй просто у вічі. Її обличчя здригнулося, утім я вже розвернувся і пішов до будинку, залишаючи її стояти в саду.

Мене майже не хвилювало, що вона подумає чи відчує. Усередині все палало, і я не зупинився, щоб обдумати слова. У цей момент мені здавалося, що саме її поява призвела до цього хаосу в моєму житті.

— Що з тобою не так? — крикнула Вікторія, вриваючись на кухню.

Її голос був гострим, як лезо, але я продовжував робити каву, вперто ігноруючи її. Однією рукою це було складно, та зараз я був готовий терпіти будь-які незручності, аби тільки тримати себе в руках і не вибухнути.

— Камілло, ти вирішив влаштувати мовчанку? Чи ти думаєш, що твоя злість — це тільки моя проблема?

Проте я все ще намагався не зважати на неї, хоча мої пальці вже нервово стискали ручку чашки. І я щосили намагався зберігати рівний подих.

— Камілло! — вона зробила ще один крок і, не стримавшись, знову підвищила голос. Її несподіваний крик змусив мене смикнутися, і чашка вислизнула з рук, гучно вдаряючись об плитку та розлітаючись на дрібні частинки.. з усім напоєм також.

Я гучно увібрав повітря, глянувши на дівчину.

— Ти задоволена?

— Я задоволена? — перепитала вона, кинувши на мене обурений погляд. — Це ти тут кидаєшся то телефоном, то необдуманими звинуваченнями, а винна в усьому я?

— Ти у всьому винна, Вікторіє, — відповів я з притиском. — Не я сам себе збив того вечора.

Вона засміялася істерично, піднявши голову догори.

— Справді? Ти досі вважаєш, що діло в цьому? Я перепросила в тебе вже тисячу разів! Я намагалася тобі допомогти, зробити все, що могла…

— І чудово допомогла, — кинув я крізь зуби, здавлено усміхнувшись. — Бо тепер у мене перелом ліктя, Вікторіє. Не тріщина, а перелом! Я ще сподівався одужати до відбору, але тепер не маю ні клубу, ні спонсора, ні навіть крихти цієї клятої  надії!

— То все це — моя вина? Я винна в тому, що твоє життя розвалюється?

— А хто, по-твоєму, винен? Я?

— Ох, звісно, ні! Це ж не мій татусь вирішив нав’язати мені шлюб з донькою свого друга, правда, дорогенький?

Я засміявся, відчуваючи, як моє терпіння тане.

— Тобто, я в цьому всьому винен? — я гучно вдарив кулаком по столу, крикнувши наступне: — Я, бляха, намагаюсь допомогти тобі, попри все, що ти мені заподіяла?

— Допомогти? Ти називаєш це допомогою? Постійно дорікаючи мені у всіх своїх невдачах?

— Я міг би тебе видати поліції, але не зробив цього! Намагаюся допомогти тобі отримати громадянство, знайти роботу! І ти живеш у моєму домі, а не десь там на вулиці!

— То потрібно було одразу ж доповісти на мене тій поліції! — твердо сказала вона, теж вдаривши кулаком по столу. — Я б уже давно покинула цю країну, мене б одразу депортували! І якби дізналися, що я взагалі не маю жодних документів, то навіть і не думали б довго! А тепер мені доводиться грати в цю твою «гру», хоча я сама не знаю, навіщо це роблю!