Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

— Я прийшла сказати, що... — вона ковтнула, її голос зірвався, але вона швидко виправилася. — Що я готова народити вам дитину. Я справді прийняла це рішення.

Дем’ян трохи підвів голову, здивування пробігло по його обличчю. Він нахилився вперед, спершись ліктями на коліна.

— Тоді чому ти так нервуєш? — запитав він, його голос став м’якшим, але настороженим.

Ліда відчула, як її обличчя запалало. Вона знову вдихнула і зробила крок ближче, її руки тремтіли, але вона не відводила погляду.

— Тому що я маю  зізнатися в одному... — Вона зробила паузу, зібравши всю свою сміливість. — У мене ніколи не було... Я... я ще незаймана.

Дем’ян завмер, його очі розширилися, і він на мить навіть забув дихати. Його обличчя змінилося — спершу це було здивування, потім щось на кшталт недовіри. Він провів рукою по обличчю, намагаючись осмислити почуте.

— Ти жартуєш? — нарешті запитав він, але в його голосі не було насмішки, лише чистий шок.

Ліда похитала головою, її щоки горіли від сорому, але вона змусила себе продовжити.

— Я серйозно, Дем’яне. Я ніколи не була з чоловіком. Я... я хотіла, щоб ви це знали, перш ніж ми зробимо цей крок.

Дем’ян мовчав, наче обдумував її слова. Він обперся спиною об узголів’я ліжка, втупивши погляд у стелю. Його пальці нервово постукували по краю ліжка.

— Ти прийшла сказати, що готова, але... ти боїшся через це, так? — нарешті вимовив він, повертаючи погляд до неї.

— Я просто хочу, щоб ви допомогли мені з цим, — відповіла Ліда, її голос став тихішим, але не менш рішучим.

Дем’ян довго дивився на неї, а потім зітхнув і потер обличчя руками.

— Це... несподівано, — сказав він, намагаючись знайти правильні слова.

Ліда помітила, як Дем’ян задумався, його погляд ковзав по кімнаті, наче він намагався знайти відповіді десь у стінах. Вона відчула, що це її шанс сказати те, що вона так довго тримала в собі. Її серце калатало, але вона не могла більше мовчати.

— Дем’яне, — її голос став тихим, майже шепотом, але цього вистачило, щоб привернути його увагу.

Він перевів погляд на неї, очі були сповнені недовіри та цікавості.

— Що? — коротко запитав він, наче боявся почути продовження.

Ліда ковтнула і ступила ще ближче, тепер вона стояла зовсім поруч. Її пальці нервово стиснулися на подолі халата, але вона змусила себе тримати погляд прямо на ньому.

— Я хочу, щоб ви стали моїм першим, — сказала вона тихо, але чітко.

Дем’ян спершу завмер, ніби не вірив своїм вухам. Потім його брови злегка зійшлися, і на обличчі з’явився вираз, що поєднував здивування та занепокоєння.

— Ти розумієш, що говориш? — запитав він, його голос став глибшим і серйознішим.

Ліда кивнула, її очі блищали від хвилювання й страху одночасно.

— Так, я розумію. І я впевнена. Якщо я маю стати матір’ю вашої дитини, то хочу, щоб ви були першим чоловіком у моєму житті. Зрозумійте мені більше немає до кого звернутися з таким проханням. Я ж не можу вийти на вулицю й крикнути: візьміть мене, хто хоче. 

Дем’ян відкинувся назад, втупившись у неї, як ніби намагався знайти в її словах жарт чи натяк на невпевненість. Але нічого такого не побачив.

— Лідо, це..., — сказав він нарешті, підбираючи слова. — Ти справді хочеш цього? 

Вона вдихнула глибше і відповіла, не відводячи погляду:

— Так, я хочу цього. І я готова.

Дем’ян мовчав, і між ними повисла напружена тиша. Але Ліда знала: він почув її, і тепер усе залежить від нього. 

Ліда вдихнула глибоко, її серце калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Вона дивилася на Дем’яна, який тепер мовчки сидів на ліжку, його погляд залишався серйозним і трохи настороженим. Вона знала, що це її останній шанс сказати те, що вона задумала.

— Дем’яне, — її голос був тихим, але твердим. — Я хочу, щоб ви зробили це зараз.

Він підняв брову, здивування змішалося з недовірою.

— Зараз? — повторив він, наче перевіряючи, чи правильно почув.

— Так, зараз, — підтвердила вона, зробивши крок ближче. Її руки злегка тремтіли, але вона трималася впевнено. — Я знаю, що ви не бачите у мені дівчину, яка могла б вам подобатися і ви втратили кохану жінку.  Я розумію це. Але...

Вона затнулася, збираючись із думками.

— Але я хочу, щоб це були ви. Тільки ви. І я знаю, що ви зараз... під впливом алкоголю. Можливо,  так вам буде легше.

Дем’ян відкинувся назад, його обличчя застигло, але в очах блиснув дивний вираз — суміш шоку, жалю і якогось глибокого внутрішнього конфлікту.

— Лідо, ти серйозно це кажеш? — запитав він знову, його голос звучав хрипко.

Вона кивнула, дивлячись йому прямо в очі.

— Так. Я хочу, щоб ви позбавив мене невинності. Тут і зараз.

Він зітхнув, потер обличчя руками, ніби намагаючись зібратися.

— Ти навіть не уявляєш, що просиш, — пробурмотів він, але не відводив погляду від неї.

— Уявляю, — наполягла вона, роблячи ще один крок до нього. Її голос став м’якшим, але не менш рішучим. — Я все зважила. І це мій вибір.

Дем’ян нахилив голову, уважно дивлячись на неї. Він здавалося, вагається, бореться із собою. Тиша між ними здавалася нескінченною. Нарешті, він видихнув і подивився їй у вічі.

— Ти впевнена? — запитав він тихо, його голос більше не був таким жорстким.

— Так, — відповіла вона без тіні сумніву.

Дем’ян ще мить дивився на неї, а потім повільно простягнув руку, торкнувшись її зап’ястя.