Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— А документи можете показати? — включився у розмову Валігура.

— А чого мені їх з собою носити? Це не Москва…

— Не Москва, — згодився той. — Але якщо ви не можете підтвердити свою особу, я затримаю вас до з'ясування.

— А що я порушила? — скочила вона. — Не маєте права!

— Маю, — не згодився Валігура. — Я слідчий районної прокуратури, а ви перебуваєте у державному закладі, називаєтесь чужим іменем і пропонуєте працівникам хабарі. Цього більш, аніж досить. До того ж, ви сюди приїхали за кермом автомобіля і якщо у вас немає документів, то й на це не маєте права. Машину ви сховали, а собі влаштували отакий маскарад…

— Ви б хоч сліди від бікіні замастили, — додав Лужний. — Загар ваш явно не відповідає образу алкоголічки. Печінка, до речі, також.

— Наряд поліції вже за дверима, прошу пройти зі мною, — наказав Валігура.

Розгубленість з'явилася на її обличчі. Кілька секунд жінка вагалася, а потім промовила:

— Гаразд. Я журналістка Ольга Шеремет. Ось моє посвідчення. І я проводжу журналістське розслідування. Тепер я можу бути вільною?

— Звісно, ні! — здивувався слідчий. — Усі звинувачення поки що залишаються. На 24 години ми вас не затримаємо, але для складання протоколу все-таки доведеться поїхати з нами. А потім вже компетентні органи розбиратимуться, є тут порушення чи ні.

— Жартуєте? — обурилася Ольга. — Ви хоч розумієте, на які неприємності наражаєтесь? Затримання представників преси ніде не вітають.

— А у нас давно неприємностей вище голови, — знизав плечима Костогриз. — Однією більше — однією менше… І саме вони, гадаю, привели вас сюди. Знаєте, як акулу на запах крові. Хтось поранився, болить йому, а підступна хижачка тут як тут. Хто вам замовив це розслідування?

— Це моя робота, — безбарвно промовила Ольга.

— Неправда, — не згодився Валігура. — Такими діями ви порушуєте журналістську етику та переступаєте межу закону. Може ви все-таки відповісте на запитання головного лікаря?

— Ніхто, повірте, — стояла на своєму Ольга. — Просто мені потрібен сенсаційний матеріал. Нехай формально я не зовсім права. Готова вибачитися. І давайте на цьому розійдемося.

— Навіть зараз ви брешете, — промовив Костогриз. — Ви приїхали не будь-куди, а до лікарні, проти працівників якої розгорнули цілу кампанію. Ще й у часи медичної реформи. І мета ваша продемонструвати як погано тут ставляться до пацієнтів. Саме для цього ви набули такого відразливого вигляду, щоб провокувати моїх лікарів, пропонували їм хабарі, ще й мабуть маєте приховані засоби запису інформації.

Знявши з шиї диктофон на мотузці, Ольга мовчки поклала його на стіл.

— Приїхали у глибинку, думаєте, що тут живуть ідіоти, об яких можна ноги витирати… — похитав головою Валігура. — Вірно?

— Це все? — байдуже спитала журналістка.

— От ви сядете зараз у своє авто, — зауважив Костогриз, — від'їдете кілометрів на десять і залетите під КамАЗ, припустимо. Може таке статися? Може, не заперечуйте. І зі мною може, і з лікарем, який вас оглядав. Усі під Богом ходимо. І привезуть вас у цьому випадку не куди-небудь, а в нашу лікарню. І оці самі люди, яких ви хотіли підставити, рятуватимуть вас від смерті. Душевного дискомфорту не боїтеся?

— Дякую, — промовила, не обертаючись, вона. — Намагатимуся не залетіти.

Телефонний дзвінок застав Лужного за приготуванням вечері.

— Так, Олено Валеріївно. Слухаю!

— Вадиме Борисовичу, телефоную, щоб повідомити вам, що абонент, який вас цікавить, зник. Я весь час тримала це на контролі. І сьогодні від ранку не бачу його.

— Як це… — не одразу збагнув він, — поза зоною?

— Ні, взагалі телефон вимкнений. Сигналу немає. Може й з'явиться ще. А можливо, змінили номер. А ту сім-карту взагалі викинули.

— І… що тепер? — розгубився Вадим.

— Тепер, якщо не увімкнеться на тій самій карті, то я можу лише розвести руками.

— От бісова душа… А я вже придумав, як її дістати. А може просто телефон розрядився?

— Ну, це все з розряду припущень, — пролунала відповідь. — А нині ситуація виглядає саме так. Звісно, як щось зміниться, я вам повідомлю.

— Дякую, — розчарованим голосом відповів Лужний.

Дружина увійшла до кімнати, коли він саме задрімав.

— Гришо, ти що, заснув?

— Щось я змучився. А котра година вже?

— Візьми трубку, — вона простягла йому домашній телефон. Це тебе.

— Хто? — здивувався Костогриз.

— Не знаю.

Прокидатися, коли щойно зморило, важко. Голова немов чавунна. Краще б не лягав.

— Слухаю вас…

— Григорій Віталійович? — голос із низьким тембром звучав невпевнено.

— Так. Хто говорить?

— Не важливо. Я хотів би з вами зустрітися. Зараз.

— Що? — не зрозумів головлікар, здіймаючись на лікоть. — Що за жарти? Хто ви такий?

Відповідь наче вдарила його струмом.

— Я знаю, чому помер пацієнт, через якого у вас неприємності.

Розділ ІІІ

Звуки далекої канонади долинали аж сюди. Через розбиті ворота монастиря проскакало троє вершників. Один у формі драгунського офіцера французької армії, вимащеній кров'ю та брудом, зіскочив на землю і, кинувши поводдя солдату, кинувся сходами нагору.

— Мсьє Ларрею! Мсьє Ларрею!

Графиня Валевська лежала на ліжку у просторій каплиці й стогнала. Служниця поралася біля неї. Ларрей розігнувся, кинувши приладдя.

— Жермоне, ви поранені!

— Дрібниці. Мсьє Ларрею, усе дуже погано. Попереду загін росіян. Ми напоролися на гусарів. Там не прорватися.

— А гусари? — зблід хірург.

— Люсьєн з драгунами відвів їх за собою на північ. Але немає гарантії, що ще якийсь загін не дістанеться сюди. Вони скрізь! Мсьє Ларрею, час забиратися.

— Графиня не витримає дороги, — упевнено відповів Ларрей. — У неї знову відкрилася кровотеча. Їй потрібна щонайменше доба повного спокою.

— Тоді нехай загін залишить монастир, — промовив Жермон, наблизившись упритул. — Я розумію, мадам Валевська імператорові дорожча за скарби. Але росіяни не скривдять її. А золото ще можна вивезти. Нехай драгуни везуть його. Я залишаюся з вами. І дасть Бог, завтра ми продовжимо шлях.

Знизу затупали важкі чоботи, дзеленькнули шпори. Ще один драгун увірвався до каплиці.

— Мсьє Жермоне! Наш авангард вступив у бій з козаками! Їх багато! Незабаром вони будуть тут!

— От і все, — промовив Ларрей. — Нехай пробачить мені імператор, якщо я дію помилково. Сатіне! Збери інструменти та ліки. Жермоне, за мною!

Вони швидко спустилися у підземелля. Двері були позривані. На першому поверсі метушилися солдати й кілька ченців. Офіцер ледве встигав за хірургом імператора. Та коли вони дісталися місця, драгун вибалушив очі і ніби забув про близьку небезпеку.

— Господи… що це?!

Одна з брил, з яких складалася стіна, під натиском рук лікаря почала рухатись. Відкрився лаз, що вів до сховку.

— Гадаю, це те, що лежить тут із давніх давен. Бачиш, який секрет? Завдяки цьому воно ще досі тут. І лише випадок дозволив мені розкрити цю