Читати книгу - "Найкраще життя Віки, Rada Lia"

Перше, що відчула Віка — різкий запах нашатирного спирту. Вона розплющила очі. Біла стеля, стіни, збоку перелякана медсестричка, яка той спирт їй до носа й підсунула. Кілька секунд абсолютного нерозуміння, де вона і що відбувається. Згадала. Її накрила хвиля болю. Віка відсунула руку медсестри й спробувала сісти. В голові запаморочилося. 

— Де він?

— Забрали до моргу. Мають зафіксувати причину смерті, — дівчина ховала очі від Віки. — Після цього можна буде забрати тіло й поховати.

— Я можу йти?

— Я би рекомендувала трохи полежати, бо ж ви…

Не дослухавши, Віка встала з ліжка й попрямувала до виходу. У коридорі сиділи якісь люди, бігали лікарі. 

“Як вони можуть просто жити, — думала вона, — коли Артема більше немає. Як взагалі цей світ може існувати без нього?”

Після цієї думки вона зупинилася. Дівчина ошелешено озирнулася й повторила вже вголос:

— Цей світ. О Боже.

Не дивлячись на легку памороч у голові, вона вибігла з лікарні.

— Як я відразу не згадала, — шепотіла Віка, біжучи вулицею. — Артем помер лише в цьому світі. Але я можу знайти місце, де він ще живий. Я можу повернути свого Артема. 

Її очі блищали, думки плуталися. Вона викликала таксі й вже за десять хвилин вийшла з машини біля під’їзду будинку, де вона провела найкращі кілька місяців у своєму житті. Дівчина піднялася на шостий поверх й забігла до квартири. На мить заклякла. Здавалося, що всі її нутрощі стиснулися від болю. Шпалери, підлога, меблі та навіть одяг у коридорі на вішалці — все нагадувало про нього. 

Дівчина схопила зі столика ключі й з усієї сили жбурнула на підлогу. Потім підхопила їх знову й помчала геть із квартири. Вискочила з під’їзду та відразу попрямувала у бік бару “Хмільний двір”. Холодний пронизливий вітер розвівав її волосся. Сонце зайшло за хмари. Ніби сама природа розділяла її біль й не могла зрозуміти, як так вийшло. 

Віка зайшла всередину вже звичного для неї пустого приміщення. Як завжди привітний бармен посміхнувся й запитав, чого вона бажає.

— Світле пиво й форель, — бовкнула Віка й відразу пішла до столика у кутку бару. 

Втупилася поглядом у вікно. Згадалися моменти з Артемом у її справжній реальності. Як вона зраділа, коли він збирався зустрітися з нею ще раз. А потім безліч щасливих моментів з цим Артемом в нинішньому світі, де зійшлося все, про що вона мріяла — вона знайшла кохання свого життя, улюблену справу й стала вродливою. Дівчина почала посміхатися. Та наступної миті посмішка сповзла з її обличчя. Вона згадала момент, коли машина збила Артема. Тоді їй здалося, що щось в постаті водія було невловимо знайоме. Зараз вона була майже впевнена, що за кермом сидів Анатолій. 

— Невже це через мене? — прошепотіла вона ошелешено. — О, Боже, його вбили через мене. 

Їй здалося, що в приміщенні не вистачає повітря й вона почала відкривати рота, неначе риба, яку викинуло на берег, щоб вдихнути більше повітря. Почало нудити. З'явилося стійке відчуття, що вона помирає. Віка встала з-за столу й швидко пішла до вбиральні. Увімкнула воду, яка виявилася не просто холодною, а крижаною. Приємний доторк води привів її до тями. Вона сперлася руками на умивальник й подивилася на своє відображення у дзеркалі. Звідти на неї дивилася красива, струнка молода жінка. Щоправда, її обличчя напухле від сліз й погляд був дещо божевільним. 

— Якби я могла повернути Артема в обмін на зовнішність, то віддала би її без роздумів. Якими неважливими речами я переймалася...

Вона ще раз наповнила долоні крижаною водою й приклала їх до щік. Потім протерла обличчя сухою серветкою й повернулася до свого столика. Пити не хотілося. В її душі жевріла остання надія зустрітися з коханим в іншій реальності. Тож вона розплатилася й, нічого не пояснюючи здивованому бармену, поспішила додому.

Будинок, де жили вони з Артемом. Під'їзд, де провели найкращі дні життя вони з Артемом. Артемова квартира. Тремтячими пальцями вона дістала ключі з сумки. Подих перехопило. Грудну клітку стисло так, що вона не могла ні вдихнути, ні видихнути. Дівчина вставила ключа в отвір й повернула. Штовхнула двері… 

Пустий коридор. Ті самі шпалери. Столик біля дверей. Наступної миті очі Віки розширилися від здивування. На зустріч їй вибіг кіт Васька.

— Няв! — пролунало радісне.

— Васька, ти знову є! — вигукнула Віка.

— Ну звичайно, ця нагла пика тут є, а де їй бути? — з кімнати вийшов Артем. — А ти чого так довго? Ти ж збиралася лише вино купити. Тебе тільки за смертю посилати.

Віка глибоко вдихнула. Потім ще раз. Її серце закалатало як скажене. Вона заверещала й кинулася Артему на шию.

— Ти живий! Слава Богу, ти живий!

— Та що це з тобою? — він посміхнувся й обійняв дівчину. — Я звичайно розумію, що на такого красеня як я, так і треба реагувати, — чоловік розсміявся, — та здається, це занадто. Ми не бачилися лише кілька годин. 

Віка на його слова не зважала, продовжуючи притискатися до чоловіка й триматися за нього з твердим наміром більше ніколи в своєму житті не відпускати.

Раптом вона помітила в кутку спортивний рюкзак.

— Твій?

— Вік, ми вже про це говорили. Я ж пообіцяв, що не буду ходити в походи з друзями без тебе. Просто виставив його в коридор, бо в кімнаті місця мало.

“Ох, ну нічого собі, — промайнула у неї думка. — Здається, я повернулася у свою справжню реальність”. 

Вона насилу випустила чоловіка з обіймів й підійшла до дзеркала у коридорі. Боязко поглянула на своє відображення. На неї дивилася звідти симпатична молода дівчина. Не худорлява, однак і не тої комплекції, яка в неї була у її першій реальності.

— Я тут худіша, — розчаровано промовила. Її здогадка виявилася невірною. 

— Ну, ви з Ваською переїхали до мене лише три місяці тому. А спортом ми займаємося ще менше, — відповів Артем. — Ми ж вирішили з тобою міняти спосіб життя поступово. Тому й немає швидких результатів. Але потерпи ще кілька місяців. Я знаю, що це нелегко, — він підійшов до неї ззаду й обійняв.