Читати книгу - "Останній дракон, Ана-Марія Еріш"

Нарешті я повернулася додому, в Академію. Ніколи б не подумала, що зможу це місце саме так назвати. Проте так і було. Я не хотіла повертатися в маєток Варгасів, адже відчувала себе там чужою. І тепер зрозуміло чому. Навіть в будинку Мералісів мені було набагато комфортніше, а я ж метаморф. Таке відчуття, ніби від мене батьки постійно щось приховують, і мені не потрібно цього знати. А від цього лише сильніше прокидається цікавість. Але зараз я тут. Шкода, що лишився тільки один рік, а потім мені доведеться знайти роботу. І якщо раніше я хотіла якусь тиху та спокійну професію, то тепер такого точно не буде, адже дракон віддав мені силу. Хоч я і робила певні успіхи в тренуванні, та все ж сумніваюся, що мені світить якась військова посада. Але маю ще цілий рік, аби подумати про це. Та потрібно вже щось вирішувати. Час досить швидко пройде, а ми вже в наступному семестрі маємо дати хоч приблизну відповідь.                                                                                                            

Я досить швидко розклала свої речі, адже майже нічого з собою не брала. На жаль Делія ще вдома, і приїде лише завтра, як і майже вся Академія. Вони намагалися як можна більше часу провести з родиною. А от я хотіла скоріше поїхати. Десь за годину захотілося подихати свіжим повітрям, і я відправилася на своє улюблене місце. Перед закінчення навчання я знайшла тихий закуток, де було велике вікно, що відкривало краєвид на Ліс Сновидінь. І там було досить зручно. Тому я і попрямувала туди. Однак яке ж було моє здивування, коли там вже сидів Адам. І чому він так рано приїхав? А найголовніше — що робить на моєму місці? Хоча може воно було його раніше. В будь-якому випадку, мені байдуже. Я прийшла сюди, і нікуди не збираюся. А тому тихенько підійшла та присіла поряд. Хлопець навіть не відірвав погляду від лісу. Цікаво, а про що він думав?                                                    

- Адам... - почала я, не знаючи, що сказати. - Я просто...                                                                        

- Дай вгадаю, хочеш знати чому я приїхав раніше? - сумно посміхнувся він. - Ну звичайно, чому би ти ще заговорила зі мною.                                                                                                                               

Ну що ж, я не проти й цього питання. Тому що мене це справді цікавило. Я помічала, що за його посмішкою завжди щось приховувалося. Ми всі зберігаємо секрети, та Адама це руйнувало зсередини. І я розуміла, що він не розкаже мені нічого, адже ми ніколи й не були близькими. Я почала якось по іншому на нього дивитися. І мені справді було шкода цього хлопця, адже по-справжньому він не мав друзів.                                                                                                                                                            

- А хіба ти мені скажеш правду? - відповіла я.                                                                                            

- Не знаю. - Адам продовжував дивитися на ліс. - Думаю, якщо я спитаю тебе те ж саме, то почую лише тишу.                                                                                                                                                   

- Мені некомфортно в тому домі. - швидко перебила його я. - Розумієш, я завжди там була чужою, адже не відповідала їх очікуванням. І тепер це лише посилилося. З того часу як я дізналася про те, що мої рідні батьки померли, не можу думати ні про що інше. Це ніби ти розумієш, що є якась дуже важлива частина тебе, але вона втрачена назавжди.                                                                                                

Я б не змогла пояснити чому вирішила зараз поділитися з ним, але таке відчуття, що він мене зрозуміє. І я не знала як це пояснити. Просто розумію це, і все. Хотілося хоч з кимось поговорити та розповісти все, але не можна. Мене так обтяжує знання того, що на моїй шиї зараз висить могутній артефакт. Я мала змогу трохи дізнатися про нього. Відомо, що він може підкорювати інших своїй волі. Навіть представників інших рас. І це справді важко, але я намагалася не думати про це.                         

- Знаєш, я тебе розумію. Я втратив дуже важливу для мене людину. І хоча вже й пройшло стільки років, та важко змиритися. Особливо знаходитися вдома. - останні слова він майже прошепотів.                   

Я розуміла, що щось в його родині сталося. І він дуже шкодує про це. Якби я зараз запитала щось, то могла б зруйнувати момент. Однак мені справді захотілося подружитися з хлопцем. Тому я і вирішила спитати те, що перше прийшло в голову.                                                                                                 

- Ти сам вирішив стати воїном? І скільки тобі було тоді років? - я не встигла себе зупинити, і це питання прозвучало, але, здається, Адам був не проти.                                                                                 

- Це наша родинна справа. Мій батько працює у варті міста, він один з керівників. Тому я з самого дитинства мріяв прославити наш рід. - хлопець посміхнувся. - Але, як бачиш, в мене це не дуже добре виходить. Я не вмію справлятися з реальними небезпеками, і краще інколи втекти. Намагався тут навчитися чомусь іншому, але якось не склалося.                                                                                 

- В тебе ще все попереду. З цим можна впоратися. - я говорила абсолютно щиро.                           

Однак насправді я не знала, чи вийде в нього. Я не знаю, що у своєму житті пережив Адам, та це дуже сильно вплинуло на нього. Але він сильний, якщо зможе перемогти свій страх, що стане першокласним воїном. Та все залежить лише від хлопця. Я то тут точно не допоможу, адже досі не можу розібратися з собою...